Попередня     Головна     Наступна

VII. ПУГАЛО "УКРАЇНСЬКОГО БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ" І РЕАЛЬНІСТЬ РОСІЙСЬКОГО ВЕЛИКОДЕРЖАВНОГО ШОВІНІЗМУ ЯК ГОЛОВНОЇ НЕБЕЗПЕКИ В НАЦІОНАЛЬНОМУ БУДІВНИЦТВІ СРСР

Як відомо, в партії при обговоренні національних справ тривалий час точилася боротьба між тими, хто головною перешкодою у будівництві справді інтернаціонального союзу республік вважав російський великодержавний шовінізм, і тими, хто натомість озлоблювався проти "місцевого націоналізму" в республіках. Серед останніх був Сталін, який запровадив у вжиток спеціальний термін "соціал-шовінізм", що ним таврував "націоналістів". У розпалі сталінської акції проти "соціал-шовіністів" у цю справу, як відомо, втрутився В. І. Ленін ⁵³, який рішуче припинив цю кампанію і закликав партію розгорнути нещадну боротьбу проти російського великодержавного шовінізму як смертельної небезпеки для справи пролетарського інтернаціоналізму, для справи будівництва союзу республік.

⁵³ Ленін В. І. До питання про національності або про "автономізацію". Повн. зібр. тв.. т. 45. с. 339 — 345.

Багато хто не любить сьогодні згадувати про ці ленінські вказівки, тим більше є необхідність нагадати про них. Ось як ставив Ленін питання про два націоналізми:

"Я вже писав у своїх творах з національного питання, що нікуди не годиться а бстрактна постановка питання про націоналізм

Щодо другого націоналізму майже завжди в історичній практиці ми, націонали великої нації, виявляємось винними в безлічі насильства, і навіть більше того — непомітно для себе чинимо безліч насильств і образ (...).

Тому інтернаціоналізм з боку гноблячої або так званої "великої" нації (хоч великої тільки своїми насильствами, великої тільки так, як великим є держиморда) повинен полягати не тільки в дотриманні формальної рівності націй, але і в такій нерівності, яка компенсувала б з боку нації гноблячої, нації великої, ту нерівність, яка складається в житті фактично. Хто не зрозумів цього, той не зрозумів справді пролетарського ставлення до національного питання, той залишився, по суті, на точці зору дрібнобуржуазній і тому не може не скочуватися щохвилини до буржуазної то чки зору" ⁵⁴ .

І далі:

"...Корінний інтерес пролетарської солідарності, а значить, і пролетарської класової боротьби, вимагає, щоб ми ніколи не ставились формально до національного питання, а завжди враховували обов ‘язкову різницю в ставленні пролетаря нації пригнобленої (або малої) до нації гноблячої (або великої) "⁵⁵ .

Це говорилося вже в радянський час, з приводу радянських проблем і на досвіді радянського будівництва. Проаналізувавши цей досвід, В. І. Ленін заявив: "Великоруському шовінізмові оголошую бій не на життя, а на смерть" ⁵⁶.

Згідно з ленінськими вказівками XII з’їзд РКП(б) ухвалив: "Решительная борьба с пережитками великорусского шовинизма является первой очередной задачей нашей партии".

У зв’язку з тим зовсім винятковим значенням, якого надавав В. І. Ленін боротьбі проти російського великодержавного шовінізму, виникає потреба бодай коротко зупинитися на питанні: де джерела цього шовінізму, в чому він виявляється, чим він так небезпечний і які існують гарантії від нього, як Ленін пропонував боротися з ним і чи виконані в цьому його заповіти, чи проведена і чи проводиться ця боротьба тепер.

1. Російський шовінізм як спадщина історії.

XII з’їзд РКП(б) кваліфікував російський шовінізм як "отражение былого привилегированного положения великороссов". Ще раніше В. І. Ленін зазначив: "Віками великороси вбирали в себе, під гнітом поміщиків та капіталістів, ганебні і погані передсуди великоруського шовінізму"... "Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу" ⁵⁷.

⁵⁴ Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 45, с. 341 — 342.

⁵⁵ Там само. с. 343.

⁵⁶ Там само, с. 203.

⁵⁷ Там само, т. 40. с. 43; т. 32, с. 334.

Про це саме багато говорилося на VIII, X, XII та інших з’їздах партії аж до XVI включно.

"Колонизация окраин есть не просто работа нескольких месяцев, а есть работа целых десятилетий. Целыми десятилетиями российский империализм колонизировал эти окраины. Если мы признаем, что экономическое развитие отражается и проявляется на различных поприщах общественной и экономической жизни, то надо признать, что колонизация окраин русским империализмом создала колонизаторскую идеологию, определенное колонизаторское настроение тех русских элементов, которые живут на этих окраинах... И до тех пор, пока мы не изживем этой идеологии... до тех пор мы ничего не сделаем... Нам надо начать борьбу с колонизаторством как с таковым... " ⁵⁸.

⁵⁸ "X съезд РКП(б)...", с. 209.

Чи сьогодні, на сорок дев’ятому році радянської влади, вижиті до кінця така колонізаторська спадщина і такі колонізаторські настрої? Далеко ні, і сьогодні, особливо у великих містах, дуже сильний такий прошарок російського міщанства, який безнадійно далекий від того, щоб бути носієм комуністичного інтернаціоналізму, а є духовним спадкоємцем "десяти поколінь колонізаторів". Це російське міщанство почуває себе не дружнім гостем і не добрим приятелем народів, серед яких живе, а господарем становища й вищим елементом. Воно зневажливо ставиться до тих народів, серед яких опинилося, і замість цікавитися, вивчати і засвоювати їхню культуру, мову, історію тощо, — як це завжди робив і робитиме всякий добрий гість і захожий чи навіть покликаний на допомогу друг, — це міщанство не тільки не вивчає і не засвоює їх, а навіть не цікавиться ними і не проминає жодної нагоди, щоб зневажити, поглузувати, познущатися з них. "Знают вот украинский борщ, знают вот украинское сало", — писав про них В. Маяковський сорок років тому. Але й тепер вони знають не більше.

Ставлення цього міщанства до українського народу скристалізоване й скристалізовується далі в такі сумнозвісні "фольклорні перли", як-от "Хохландія", "Гапкенштрассе", "залізяку на пузяку геп" і т. п.

Не краще ставиться воно й до інших народів Союзу. "Эти грузины — такие лентяи, такие хамы... и ужасные националисты"; "эти азербайджанцы такие грязные, такие хамы, такие националисты" і т. д. і т. п., одне слово, весь світ — хами і націоналісти, і лише вони, російські міщани, — світозари культури і добрі демони інтернаціоналізму.

Цей прошарок російського міщанства в національних республіках — колосальний і постійно діючий, політично реакційний, культурно і морально знижуючий фактор; він вносить посильну (і чималу) отруту в справу дружби народів СРСР.

Проте, хоч як це дивно, він напівофіційно вважається справжнім носієм правильних ідей, надійною опорою влади і противагою "местным". "Местные" — це щось таке, над чим міщанинові ще треба потрудитись...

Така характеристика давалася цьому міщанству в партійних постановах двадцятих років, таким воно залишається й тепер. Різниця — дуже суттєва — в тому, що тоді з ним велася нещадна і різнобічна боротьба, тепер же ніякої боротьби й навіть виховної роботи в цьому напрямі не ведеться, навіть говорити про це міщанство не рекомендується, а тому його постійна інтоксикація стала ще небезпечнішою.

2. Російський шовінізм як змішування Союзу республік з "единой неделимой".

На X з’їзді РКП(б) відомий діяч партії Затонський казав: "Создался своего рода русский красный патриотизм. И сейчас мы можем наблюдать, как наши товарищи с гордостью, и небезосновательно, считают себя русскими, а иногда даже смотрят на себя прежде всего как на русских, — они дорожат не столько Советской властью и советской федерацией, сколько у них есть тенденция к "единой неделимой". Необходимость действительного централизма у некоторых товарищей перепутывается с привычным представлением о "единой, неделимой". Происходит колоссальная путаница понятий.

Само собою разумеется, что при Советской власти централизм необходим, это естественно... Но надо строго разделить то, что действительно вызывается необходимостью, что вызывается сущностью Советской власти, необходимостью революционной борьбы, и то, что является пережитком старой национальной идеологии со стороны российских товарищей. Надо отделять действительно необходимую централизацию от того примитивного русотяпства, — термин не мой, а Ленина, примененный им, к сожалению, уже поздно, только в конце 1919 года, и то на партийной конференции. Но сейчас он получил больше прав гражданства и стал гулять по всему миру. Это русотяпство имеется везде и всюду, имеется прежде всего в толще нашей партийной массы, оно имеется не только у тех колонизаторов, которым пришлось применяться к коммунизму на далеких окраинах, вроде Тркестана. это русотяпство наблюдается и здесь, в Москве, и в наших Центральных учреждениях. Сплошь и рядом вы встретите наряду с Революционностью в одних направлениях некоторую инертность.некоторую косность в этом смысле и некоторое смешение понятий советского единства с тяго гением к "единой и неделимой" ⁵⁹.

І далі:

"Не надо придерживаться той примитивной русской линии, которой придерживается значительная часть наших товарищей во вред советской власти и во вред советской федерации " ⁶⁰.

Про це трохи пізніше говорив Сталін у доповіді на XII з’їзді РКП(б):

"Родилась идея сменовеховства, бродят желания устроить в мирном порядке то, чего не удалось устроить Деникину, т. е. создать так называемую единую и неделимую " ⁶¹ .

"Вовсе не случайность, товарищи, что сменовеховцы приобрели массу сторонников среди советских чиновников. Это вовсе не случайность. Не случайность и то, что господа сменовеховцы похваливают коммунистов-большевиков, как бы говоря: вы о большевизме сколько угодно говорите, о ваших интернационалистских тенденциях сколько угодно болтайте, а мы-то знаем, что то, что не удалось устроить Деникину, вы это устроите, что идею великой России вы, большевики, восстановили или вы ее, во всяком случае, восстановите. Все это не случайность. Не случайность и то, что даже в некоторые наши партийные учреждения проникла эта идея... У нас растет не по дням, а по часам великодержавный шовинизм, самый заскорузлый национализм, старающийся стереть все нерусское, собрать все нити управления вокруг русского на чала и придавить нерусское " ⁶² .

⁵⁹ "X съезд РКП(б)...", с. 203 — 204.

⁶⁰ "X съезд РКП(б)...", с. 206.

⁶¹ "XII съезд РКП(б)...", с. 441.

⁶² Там само, с. 444.

Так говорив Й. В. Сталін 1923 року, за життя і під "испытующим оком" В. І. Леніна. Але згодом, зробившися з діяча партії володарем її, він і сам своєрідно "змінив віхи" і немало потрудився в ім’я "собирания всех нитей управления вокруг русского начала". Концентрованим виразом цього нового "сменовеховства" були ідеї, висловлені Сталіним у відомому тості "За великий русский народ" (де інші народи Союзу виступали як явно другорядні і де перемога над фашизмом ставилася в залежність не так від соціалістичного ладу, як від вродженої російської "терплячості" і такої самої здатності все об’єднувати "вокруг русского начала").

Всім і досі пам’ятна та сумнозвісна оргія "русского приоритета", яка почалася слідом за цим і тривала кілька років. Сьогодні багато з її елементів здаються трагікомічними і неймовірними, але ж вона була і клала невитравну печать на все наше суспільство й духовне життя. Видимі й невидимі її наслідки діють і сьогодні.

Вільне чи мимовільне "змішування" Союзу РСР з "единой и недеимой", оте "некоторое смешение советского единства с тяготением к "единой неделимой", про яке саркастично говорив Затонський 1921 року, — сьогодні багатьом увійшло в плоть і кров і виявляється багатоманітно.

Не так давно наша преса з неабияким смаком і задоволенням популяризувала листи В. Шульгіна до російської білогвардійської еміграції, в яких він закликав її примиритися з радянською владою, бо вона не тільки не знищила Росії, а, навпаки, врятувала і примножила її. Яку Росію мав на увазі Шульгін — ясно. Вже ж не ту, що Ленін, а ту, про яку він, Шульгін, мріяв у 1922 році: "Интернационал минет, а границы останутся".

Гіркий парадокс історії: ці останні слова говорилися саме тоді, як Ленін проголошував бій "не на життя, а на смерть" російському великодержавництву, як Сталін ополчився проти "зміновіхівців". І ось сьогодні, через сорок років, щось не чути голосів проти великодержавництва, змовкла і хула "единой, неделимой", — зате чути елегійний голос В. Шульгіна, який, мандруючи по рідній його серцю Малоросії, задоволений з того, що вона лишилася Малоросією, попри свій новий індустріальний пейзаж, — і мило філософствує на вічну тему про те, що Україна — це одна з областей, "окраїн" Росії...

Можна було б не згадувати лихим словом цю стару людину, що прожила нелегке життя і приїхала додому доживати свого віку, якби ж не склалося — історично — так, що її ім’я до революції, і не без підстав, стало символом антисемітизму і україножерства, і якби її голос сьогодні був тільки фактом її особистої біографії, а не свідченням чогось більшого: певної переоцінки цінностей.

Ця переоцінка зайшла досить далеко і ведеться досить широким фронтом. Протягом останніх десяти-двадцяти років здійснено, наприклад, капітальний перегляд історії Росії та суміжних народів під кутом зору виправдання російського імперіалізму.

Те, що марксизм-ленінізм розцінював як колоніальний розбій та загарбницькі походи (і що справді таким було), — тепер прославляється як "доблесть русского оружия". Те, що марксизм-ленінізм розцінював як ненажерливість, віроломство і безсоромне крутійство російського царату (і що справді таким було) — тепер популяризується як блестящие успехи русской дипломатии", як її "великие традиции" і т.д. Тільки з огляду на економію місця та на загальновідомість цих речей я не наводжу тут десятки і сотні таких прикладів.

"Реабілітація" колоніального спадку Російської імперії як "предка" СРСР дедалі ширше входить у сучасну російську літературу, критику, публіцистику (недавній, але не єдиний зразок — поема В. Фірсова "Россия от росы до звезд", — уривки з неї друкувалися в "Правді", — в якій шлях до комунізму лежить "через Полтаву" та інші подвиги російських самодержців) ⁶³.

Читаючи окремі книги, статті, виступи, тільки руками розводиш: коли це писано? На п’ятому десятилітті Союзу Радянських Республік чи в XIX столітті, в розпалі чергової кампанії на Босфор чи ще кудись? Чому автори оперують поняттями, далекими від комунізму і як дві краплі води схожими на поняття і фразеологію "верных слуг отечества" XIX століття?

Дозволю собі зачитувати уривочок зі статті адмірала флоту Радянського Союзу І.С. Ісакова "Поворот на 16 румбов", якою "Неделя" цього року відкрила "Морской клуб".

Автор пропонує "вспомнить, как старались и стараются по сей день... наши недруги отрезать Россию от моря, подобно щедринскому герою, пытавшемуся "закрыть Америку". С тем же успехом на протяжении столетий делались попытки закрыть для русского народа все выходы к океану.

В далеком прошлом это пытались сделать силой. Вспомним Астраханское царство, преграждавшее выход в Каспий. Вспомним двойной замок: в Азове и в Еникале, закрывавший выход в Черное море из дельты Дона. Также на два оборота был перекрыт выход из Днепра — в Карачарове и Очакове. На Балтике роль церберов исполняли Ливонский орден, Ганзейский Союз, а позже — Швеция. Крепость "Орешек" (! — І. Дз.) или "Шлиссельбург" (запирающий город), по сей день осталась в устье Невы напоминанием о том, как боялись выходя русских с Ильмень-озера " ⁶⁴.

⁶³ "Правда", 1964. 9 серпня.

⁶⁴ "Неделя", 1965. ч. 4, с. 11.

Здається — звичайні речі. Але це страшно, що вони здаються нам звичайними. Це означає, що ми до них призвичаїлися. А вдумайтеся в них. Де тут класовий комуністичний підхід? Автор цілковито ототожнює теперішній СРСР з Російською імперією — цим "володарем величезної кількості вкраденої власності" (Ф. Енгельс). Він цілковито схвалює й патетично апологетизує це "грабування чужої власності". Він повторює те, що писала пропаганда царських часів і тодішні фальсифіковані підручники історії, які на весь навколишній світ дивилися з однієї точки зору: "заважає" він чи "не заважає" Росії, задовольняє апетити царизму чи ні. І горе було тому народові, який опинився "на пути морю". А потім рушали і "за море" з патріотичними пісеньками:

Как за морем, как за синим

Во степи растет бурьян:

Как за морем, как за синим

Расплодился басурман.

Так виховувалось у російських рабів ставлення до інших народів.

"Как хорошо, что, не дослушав англичан, русский мужик из внутренних губерний слез с печки и пошел завоевывать океаны", — красиво вигукує адмірал Ісаков.

Даруйте, адмірале, але про "русского мужика из внутренних губерний" ми знаємо з більш авторитетних джерел: Тургенєв, Григорович, Некрасов, Герцен, Чернишевський, Решетников, Слєпцов, Успенський, Бунін... Щось вони мовчать про те, як цей мужик злазив з печі і нічтоже сумняшеся підкоряв землі-окіяни і звільняв народи. А говорять вони про те, як мужика гнали голод і злидні, панщина й рекрутчина, як з мужика дерли лико і, щоб зробити його ще більшим рабом і ще надовше, а заодно й придбати нових рабів, — посилали його на сусідні землі і за моря-окіяни... і мріяли вони, оті великі росіяни — Герцен, Чернишевський, цілі поколінння революціонерів шістдесятих — вісімдесятих років аж до більшовиків, до Леніна — про те, щоб російський мужик, злізши з печі, йшов не за океан і взагалі не туди, куди посилав його царизм, а залишався вдома і вдома давав лад... І це, зважте, центральне питання: царизм привчав шукати ворогів назовні, "по пути к морю", а революціонери роз’яснювали, що ворог не там, не в Шліссельбурзі ("Орешек", як зворушливо увічнює адмірал відомий царський жарт) і не в Астрахані, не на Балтиці і не в Ганзі, а передусім у себе вдома, куди й треба спрямувати свою енергію.

Адмірал і вчений І. С. Ісаков не може цього не знати... Чому ж він повторює сакраментальні кліше офіціозу минулого століття про "русского мужика из внутренних губерний" та його містичний потяг за океани? Чому він плутає з цим мужиком "днепровских казаков"? Чому він забуває елементарну географію й історію, забуває, що всі названі ним землі й народи Росії не належали, а були загарбані російськими Царями (а не "мужиком из внутренних губерний") "по пути к морю"? Отже, вся "вина" цих земель і народів перед царатом — це вина ягняти перед вовком: "Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать". Чому він імперіалістичну колізію царської Росії, колізію імперіаліста серед імперіалістів, ототожнює з революційною колізією 1917 року? "Эта "традиция" ("душить морские предприятия русских". — І. Дз. ) была продолжена и в гражданскую войну", — яке вбоге, "шульгінське" тлумачення грандіозної драми всесвітньої історії!

Ось до яких перлів приводить забуття класового, марксистського погляду в ім’я "єдінонедєлімчеських" амбіцій, ось як акомодується мислення в атмосфері "єдінонедєлімчеського" патріотизму!

А подібних зразків уже не "некоторого", а "изрядного" "смешения понятия советского единства с тяготением к "единой неделимой" можна навести ой як багато!

Гострота розуміння імперіалістичної, колоніалістської суті царської Росії втрачена, і минуле починають конструювати за сьогоднішнім зразком і сьогоднішньою потребою.

Нещодавно один з найвищих наших керівників (з пошани до його років і заслуг не стану тут називати імені), виступаючи з офіційною доповіддю в Таллінні на святкуванні двадцятип’ятиріччя Естонської РСР, говорив між іншим таке (цитую за газетою "Правда"):

"Следует отметить, что и при царе общий культурный уровень эстонского народа был относительно высок, а г. Тарту был древним и крупным очагом высшего образования не только для эстонской молодежи, но и для других народов России".

Яка зворушлива ідилія, яка "дружба народів" і взаємодопомога, просто "обмін кадрами"! Що естонський народ був і є народом високої культури і що Тарту був традиційним центром освіти — це факт. Але ж факт і те, що "при царе" все робилося для того, щоб той естонський народ позбавити його культури, і зокрема Тартуський (Дерптський) університет зробити знаряддям колоніального гніту й русифікації ("Не желаем, чтобы он был духовным рассадником нерасположения... к господствующему народу") ⁶⁵.

⁶⁵ Див. у ст. Бодянский О. Замечания на проект общего Устава Императорских Российских Университетов. — Кн.: Московский университет. Императорское общество истории и древностей российских. "Чтения", Москва, 1862. т. 2 (апрель — июнь 1862). р. 5, с. 218.

Характерно, що Дерптський університет царизм украв у естонського народу і позбавив цей університет національного характеру саме під тим приводом, що він потрібен "всем народам России". І недарма ж, мабуть, колись марксисти запевняли, буцімто Росія була не дружньою сім’єю, а тюрмою народів, і нацьковувала їх один на одного, і закривала "інородцям" доступ до культури й освіти (якщо якийсь із цих народів і зберіг "відносно високу" культуру, так це тому, що не

встиг її втратити цілком "под сенью двуглавого орла"), і що весь офіційний єлей на теми "общего отечества" — суцільне фарисейство.

Колись Ф. Енгельс (певно, марксист) писав:

"Всяке загарбання території, всяке насильство, всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвіщення, лібералізму, визволення народів" ⁶⁶.

⁶⁶ К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 22, с. 23.

А тепер виявляється, що було все-таки так, як було: "просвіта", і "лібералізм", і "визволення народів". А особливо ж було "добровільне возз’єднання", "об’єднання" і "приєднання", суто добровільне (примусу російські царі, як відомо, встидалися — чим і відрізнялися від усіх інших владик у світовій історії — і насильства — не марксисти ж! — не визнавали) — і раз, і два, і сто! І для такої радикальної пертурбації філософії історії не треба ні теорій нових створювати, ні концепцій якихось будувати, ні заперечувати столітні здобутки науки, ні відкидати вікопомні факти — не треба цих клопотів, досить тільки замість слова "царизм" поставити слово "Росія" (а ще краще: "російський народ") — і потім говорити все навпаки. Так, ніби всі ці "покоренья Крыма", "усмиренья Кавказа" ("а равно и прочих мятежных племен"), "освобожденья Варшавы" і тому подібні геройствування "от финских хладных скал до пламенной Колхиды" — все це ініціатива "русского народа", "русского мужика из внутренних губерний", а всі оті генерали Єрмолови, Паскевичі й Муравйови-"вешатели" вкупі з самими Грозними, Великими, Палкіними і Освободителями — це його, "русского мужика", уповноважені.

Ще не так давно в історичних, літературознавчих, фольклористичних та інших працях об’єктивно і правдиво висвітлювалася історія взаємин Росії з навколишніми народами, історія російської колонізації. Зовсім звично, як загальновідомі речі, писалося про всі "прелести" колонізації, про знищення цілих народів "по пути к" черговому морю чи океану. Не дивно було читати й писати таке, приміром: " Первым народом, которому суждено было принять удар русских завоевателей, двигавшихся к Сибири, были вогулы... При приближении русских поселений к Уралу вогулы оказали сильное сопротивление новым пришельцам и даже потом, в конце XVI века, оцепленные со всех сторон сетью крепостей-острогов, продолжали бороться с русскими...

Главная масса вогулов... превратилась после завоевания русскими в полубродячих звероловов, рыбаков и оленеводов... Ранее бодрый, воинственный, знавший рудное, кузнечное дело, хлебопашество, ведущий торговлю и войны вогульский народ, угнетаемый русскими завоевателями, опустился, утратил прежние знания и, теснимый со всех сторон, ушел в труднопроходимые дебри... Завоевание русскими сосредоточило мысли и желания вогульского народа на борьбе за свое национальное освобождение. Но проходят годы, власть завоевателей усиливается, надежд на освобождение становится все меньше и меньше, и из глубин народа вырастает новый образ — богатыря-простолюдина, образ героя, который должен, совершив подвиги, избавить вогулов от русского владычества... Герои такого типа знакомы нам по эпосу и других угнетенных сибирских народностей... Яный Келб (герой епосу — І. Дз.) перечисляет те насилия и жестокости, которые творили русские после победы:

Отобрали нашу землю,

Наши реки и угодья,

Обложили наши дымы

Непомерной тяжкой данью,

Взяли жен, а мы рабами

Стали им служить покорно.

[С приходом русских]

Прилетела смерть немая.

Посылая нам болезни,

На оленей мор звериный...

Эти слова Яный Келба — слова всех сибирских народностей...

"С каждым днем их (русских) было больше.

Наш народ же уменьшался ", —

замечает Яный Келб.

Горестное настроение вогульского народа перед лицом грозящей ему гибели выливается в пла ч; пла чут не только люди, но и рыбы, птицы, звери, лес и вся природа... Произошло одно из тех восстаний угнетенных северных народностей, которыми пестрит вся история Сибири с начала XVII по XIX век’" ⁶⁷ .

⁶⁷ Плотников М. А. Янгал-Маа, вогульская поэма. Москва-Ленинград, 1933. с. 9 — 11. 39-40.

Подібна історична правда була звичайна і самозрозуміла, широко представлена в працях істориків, соціологів, публіцистів, демографів, літераторів, взагалі в суспільних науках двадцятих і тридцятих років, як, до речі, в прогресивній думці дореволюційних часів, як, особливо з боку фактографічного, і в більшості дореволюційних наукових публікацій.

Тепер же подібного ми не зустрінемо. Тепер скрізь і всюди, ризикуючи збитися на тон і фразеологію офіціозу дореволюційного часу, на тон і фразеологію катковської пропаганди (і справді на них збиваючись), розписують і підкреслюють "благодеяния", що їх принесла Росія загарбаним народам (певно, мають на увазі тих, що вціліли під ечеською рукою самодержців; з тими ж, яких "стерли с лица земли", і досі неясно, як бути; найзручніше, здається, з тими, чиї імена не збереглися: не було їх, та й годі). Серед тих благодіяній — і врятування національного існування від хижих сусідів, і мир, і спокій, і дружба, і розвиток промислу й торгівлі, і культура і т. д. і т. п. Хрущов, виступаючи в столицях середньоазіатських республік, особливо любив наголошувати на двох моментах: Росія принесла цим народам мир, спокій — поклала край внутрішнім чварам (тверда влада) і "феодальной раздробленности" — та вищу культуру (це — і народам з тисячолітньою, ще до існування Росії, культурою)... Читаючи ці щедрі "откровения" Хрущова, весь час уловлюєш щось знайоме... Аж нарешті пригадуєш: ага, це ж те саме "замирение" чи "освобождение" народів "от их внутренней лжи" і "шатости", про яке так багато говорили сто п’ятдесят, двісті і триста років тому малосимпатичні особи, починаючи від самої Катерини II і до Побєдоносцева. А щодо культури, так про це ж можна знайти в історії від часів конкістадора Пісарро і до наших днів (хоча в наш час говорити про це відкрито соромляться навіть колонізатори Африки). Ось до чого приводить голий політичний практицизм, ігнорування духу марксизму і лише формальне використання його фразеології.

Правда, при цьому робиться маленька поправка: говориться, що ці блага приніс народам не царат, а то й не взагалі Росія, а великий російський народ. Але ж, пробачте, політику взагалі, і колоніальну політику зокрема, робив усе-таки російський царат, а не російський народ, отож Ця "поправка"такого самого гатунку, як коли б ми стали виправдовувати загарбання Індії на тій підставі, що англійський народ — великий народ і ображати його нагадуванням про колонії не годиться.

І що це за такий особливий народ — єдиний у всьому світі, який ощасливлював усі інші, сам будучи одним з найнещасніших, і який дарував іншим те. чого сам не мав? Як він міг, наприклад, нести культуру, коли відомо, що для 95 % російського населення ця культура була неприступна і що, за словами В. І. Леніна, в царській імперії "розвиток капіталізму і загальний рівень культури нерідко вищі в "інородницьких" окраїнах, ніж у центрі держави" ⁶⁸.

⁶⁸ Ленін В. І. Повн. зібр. тв.. т. 25. с. 258.

Очевидно, всі ці питання набагато складніші й суперечливіші, і зводити їх до уявно-патріотичних версій та пропагандистських загальників на те, як великий російський народ подав братню руку великодушної допомоги такому-то сусідньому народові, і такому-то, і такому-то до нескінченності — справа фальшива, протиісторична й антимарксистська. Тут конкретно-історичний і класовий марксистський підхід замінюється примітивно-пропагандистським, націоналістичним, великодержавницьким.

А тим часом саме такий, далекий від марксизму погляд популяризується скрізь і всюди, на ньому, зокрема, виховуються покоління молоді в школах.

Треба собі уявити, яку основу моралі і громадянських чеснот дає нашій молоді та пропаганда, проти якої всіма силами боролися справжні сини Росії, від революційних демократів шістдесятих років до Леніна.

А "всенародні святкування" 300-ліття, 400-ліття, 200-ліття, 150ліття і т. д. "добровільних возз’єднань", приєднань, "входжень" і подібних територіальних "приращений", як чесніше казали в старовину! Недавно святкували навіть 450-ліття, здається, "добровільного приєднання" Казані, тої самої, яку вирізав до ноги Іван Грозний... Що на черзі: святкування річниць добровільного возз’єднання Криму, і добровільного переселення кримських татарів з південного узбережжя до Сибіру? Адже смак до всенародних бал-маскарадів, здається, не втрачено...

При цьому не рахуються ні з загальновідомими історичними фактами, ні зі свідченнями російської та інших національних літератур, ні з голосами прогресивних суспільних діячів, ні з традиціями революційної думки, ні з принциповими документами марксизму-ленінізму, — які всі зокрема і в своїй сукупності свідчать про те, що:

По-перше: ні одне з цих "возз’єднань" та "приєднань" не було "добровільним" ні суттю, ні навіть формою. Навіть Україна не "возз’єднувалась", а вступила в договірний союз, який потім був віроломно зламаний царатом. Порівняйте, наприклад, слова Герцена: "Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю... Москва, или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей" ⁶⁹.

⁶⁹ Герцен А. И. Россия и Польша. Письмо второе. — "Колокол", Лондон, 1859, ч. 34, с. 274.

Або ще у Герцена:

"Добровольно присоединившись к Великороссии, Малороссия выговорила себе значительные права. Царь Алексей поклялся их соблюдать. Петр I, под предлогом измены Мазепы, оставил одну лишь тень от этих привилегий, Елисавета и Екатерина ввели там крепостное право. Несчастная страна про тестовала, но могла ли она устоять перед этой роковой лавиной, катившейся с севера до Черного моря и покрывавшей все, что носило русское имя, одинаковым ледяным саваном рабства?" ⁷⁰ .

Ряд інших народів і земель були здобуті шляхом підбоїв, про що фактів та документів більш ніж досить, хоча б у багатьох томах "Истории России" Соловйова. Про "добровільне" приєднання Грузії сучасник свідчить ось як:

"Первоначальным поводом занять Грузию было представление графа Пушкина, который, побуждаясь славолюбием, а может быть, и усердием к отечеству, совершением сего предприятия думал видеть средства увенчать счастливым успехом намерения, как лично относящиеся, так и вообще полезные для службы " ⁷¹ .

В цьому ж документі наводяться мотиви підкорення інших кавказьких земель: "Присоединится земля, изобильная металлами, жатвами и скотоводством..." Як бачимо, це питання висвітлювалося просто і ясно. Нарешті, народи Півночі, Сибіру і Середньої Азії царат завойовував і по можливості знищував на тій підставі, що вони були "дикие" и "разбойные".

По-друге: жоден із цих завойованих народів завдяки завоюванню не поліпшив і не міг поліпшити свого економічного становища, а, навпаки, занепадав або й навіть вироджувався, вимирав. Скільки народів і племен вимерло в Сибіру, від скількох навіть імені не залишилося! Відомо, яке зубожіння приніс царат в Азію; відомо, що в Україні він запровадив кріпацтво, приніс спустошення, забрав інтелігенцію і погасив усі вогнища культурного життя. Про Україну тодішній вчений і громадський діяч В. Н. Каразін казав: "Мне больно видеть ее, богатую и дарами природы, и талантами ее обителей, в поругании и презрении". А про долю Криму він писав: "Мы превратили Крым в пустыню из прекрасной и многолюдной страны, какой он был у турок!" ⁷²

⁷⁰ Герцен А. Н. Соч. в 9-ти т., т. 3, с. 474 — 475.

⁷¹ Рассуждение о пользах и невыгодах приобретения Грузии, Имеретин и Одиши со всеми прилежащими народами. — Кн.: "Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских", т. 2 (апрель — июнь 1862), р. 5, с. 87.

⁷² Каразин В. Н. Письмо к князю Адаму Чарторыйскому. — "Русская старина", Санкт-Петербург, г. 3, 1871. с. 704, 707 — 708.

В книзі Є. Марковича "Очерки Крыма" (Санкт-Петербург, 1902) знайдемо фактичні дані про те, що коли за татар у Криму навчання дітей було обов’язкове, то після підкорення Росією запанувала суці. льна неписьменність. Аналогічні документальні дані є і про Україну, де за часів Хмельницького і перших десятиліть Гетьманщини школи були майже в кожному селі, але на початку XIX ст., тобто за якихось сто років, їх, за даними офіційних переписів, стало вдесятеро менше. Ось чому академік Багалій висловив свого часу в Державній думі загальновідому річ, коли казав:

"Для всех более или менее бесспорен тот факт, что малороссийское население в XIX в. является отсталым в культурном отношении по сравнению с великорусским и инородческим, и одной из главных причин этой отсталости являются именно вышеуказанные затруднения (навчання нерідною мовою — І. Дз.)... между тем как в XVII в. малороссы славились своею образованностью и, как известно, переносили ее даже в Московскую Русь" ⁷³.

Подібне говорив і Г. І. Петровський на засіданні IV Державної думи 2 червня 1913 року (його промову написав Ленін):

"Я мушу вам сказати, що розвідка 1652 року архідиякона Павла Алепського про письменність на Україні говорить, що майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, але й жінки і дочки, вміють читати. Переписи 1740 року і 1748 року говорять, що в семи полках Гетьманщини — Полтавської і Чернігівської губерній на 1904 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Одна школа припадала на 746 душ. В 1804 р. видано було указ про заборону вчитися українською мовою. Результа ти національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 р. показав, що найбільш малописьменний народ у Росії — українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 р. і тоді виходило на 100 душ населення 13 письменних" ⁷⁴.

⁷³ "Украинская жизнь". 1912. ч. 5. с. 38.

⁷⁴ Ленін В. І. Статті і промови про Україну. К.. 1936. с. 307.

По-третє, не можна визнати прогресивним явище, яке характеризується насильством, колоніалізмом, занепадом суспільності і культури підкорених націй аж до їх фізичного знищення чи біологічного виморювання (класичний геноцид), яке посилює національну ворожнечу (а не дружбу, як безсоромно запевняють нас тепер, усупереч Леніну: "Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу"), яке посилює реакцію і знекровлює революційні сили серед самої пануючої нації. "Довга історія, вікова історія придушення рухів пригноблених націй, систематична пропаганда такого придушення з боку "вищих" класів створили величезні перешкоди справі свободи самого великоруського народу в його передсудах і т. д. " ".Тим більше марксизм-ленінізм не може все це визнати і не визнавав прогресивним.

Поміркуймо логічно. Царська Росія була деспотичною імперією чи ні? Якщо була, то як може марксист-ленінець допустити саму можливість справді (а не лише за формою) добровільного приєднання чи возз’єднання в тому процесі, який увійшов в історію як класичний приклад колоніального наступу? Хай хто може — пояснить: як процес колонізації, імперіалістичного грабунку міг складатися з довжелезного ланцюга "добровільних" возз’єднань і приєднань? Або ж навпаки: як ряд цих возз’єднань і приєднань у сумі дав імперіалізм? Що це — діалектика? Ні, софізм і абсурд.

Але припустім, що царська Росія не була деспотією й імперією і що російський колоніалізм придумали націоналісти-русофоби. Тобто: що така химера, як добровільне приєднання і возз’єднання справді мала місце щодо Росії, щоб особливим чином вирізнити її серед інших країн світу, яким подібна манна небесна не випадала і не випаде за всю всесвітню історію.

Тоді поставимо інше питання: чи марксизм схвалює втрату національного суверенітету, відречення від нього в умовах капіталізму, а тим більше феодалізму? З глибоким і щирим співчуттям до любителів святкувати 300-ліття і 450-ліття мусимо признатись — ні, не схвалює. А зовсім навпаки. Марксизм, даруйте, "не рекомендує" цього ні тим, хто "приєднується" ("До того часу, поки відсутня національна незалежність, — пише Енгельс, — ...народ історично не в змозі навіть обговорювати скільки-небудь серйозно які б то не було внутрішні питання") ⁷⁶, ні тим, хто "приєднує" ("Не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Сила, яка потрібна йому для придушення іншого народу, кінець кінцем завжди обертається проти нього") ⁷⁷.

Або ось ще погляд Енгельса:

"На прикладі ірландської історії можна бачити, яке нещастя для народу, коли він поневолив інший народ. Усі англійські підлоти мають своє походження в ірландському Пейл (назва англійської колонії в Ірландії. — І. Дз.)" ⁷⁸.

⁷⁵ Ленін В. І. Повн. зібр. тв.. т. 25. с. 263.

⁷⁶ К. Марксі Ф. Енгельс. Твори, т. 27. с. 185.

⁷⁷ Там само. Твори, т. 18, с. 488.

⁷⁸ Лист Ф. Енгельса до К. Маркса від 24 жовтня 1869 року. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 32, с. 290.

(Взагалі цікаво проаналізувати багатющі думки Маркса й Енгельса про колізію Англії та Ірландії: вони в багатьох випадках можуть стосуватися історії російсько-українських відносин...)

Більше того, Маркс і Енгельс прямо радять "роз’єднуватись" (так, так):

"Прямий абсолютний інтерес англійського робітничого класу вимагає розриву його теперішнього зв ‘язку з Ірландією" ⁷⁹.

Цитуючи цього листа, Ленін додає:

"І Маркс... проповідує відокремлення Ірландії від Англії... Економічні зв’язки Ірландії з Англією в 60-х pp. минулого століття були, звичайно, ще тісніші, ніж зв ‘язки Росії з Польщею, Україною і т. п. "Непрактичність "і "нездійснимість "відокремлення Ірландії (хоча 6 через географічні умови і через неосяжну колоніальну могутність Англії) впадали в очі...

...Політика Маркса і Енгельса в ірландському питанні дала видатний, що донині зберіг величезне практичне значення, зразок того, як повинен ставитися пролетаріа т гноблячих націй до національних рухів; — дала пересторогу проти тієї "холопської квапливості", з якою міщани всіх країн, кольорів і мов поспішають визнати "утопічною" зміну кордонів держав, створених насильствами і привілеями поміщиків і буржуазії однієї нації" ⁸⁰ .

Але, може, все-таки все це не стосується Росії, оскільки, як запевняли російський народ ще з давніх-давен, "что немцу смерть, то русскому здорово"? Гай-гай, і про Росію є, спеціально про ті добровільні возз’єднання.

У статті "Про національну гордість великоросів" Ленін пише: "...Економічне процвітання і швидкий розвиток Великороси вимагає визволення країни від насильства великоросів над іншими народами". Це майже дослівно те, що свого часу невтомно писав Герцен: "России скореє надобно распустить части, чем притягивать их к средоточию, что мы и высказали, говоря об Украине" ⁸¹. "...Нам было бы очень жаль, если бы Малороссия, например, призванная свободно выразить свою мысль, не сумела бы остаться при полной независимости. Память того, что она выстрадала после Богдана Хмельницкого чрез присоединение к Москве, и память того, что заставило Хмельницкого идти в царскую кабалу, могли бы послужить ей великим уроком" ⁸².

⁷⁹ Лист К. Маркса до Ф. Енгельса від 10 грудня 1869 року. — К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 32, с. 321.

⁸⁰ Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 25, с. 291 — 292.

⁸¹ Герцен А. И. Россия и Польша. — "Колокол", Лондон, 1860, ч. 65 — -66, с. 541.

⁸² Герцен А. И. Русским офицерам в Польше. — "Колокол" , Лондон, 1862, ч. 147, с. 1214.

У цитованому вище виступі Г. І. Петровського в Державній думі (написаному, як ми згадували, Леніним) про це саме говориться:

"Наші поміщики й офіційні кола стараються прищепити народові думку, що самовизначення націй згубно відіб’ється на державі. Але подивіться на Швецію і Норвегію: ось там культурні держави. Ви знаете що добровпорядження, цивілізація і освіта там у сто разів вище стоять, ніжу нас. В 1905 році Норвегія захотіла відділитись від Швеції, і що ж? Мирно і вільно вона відділилась, не зважаючи на те, що Швеція має вдвоє більше жителів. Там не стали цькувати Норвегію, не стали підбурювати свій народ проти норвежців або на боротьбу з Норвегією, нав’язувати їй гніт Швеції" ⁸³.

Готуючи працю "Про право націй на самовизначення", Ленін схвально цитує такі слова Енгельса про Російську імперію:

"Росія є володар величезної кількості вкраденої власності, — тобто "пригнічених націй", пояснює Ленін, — яку їй доведеться віддати назад в день розрахунку" ⁸⁴.

От тобі й "добровільні возз’єднання", от тобі і всенародні свята, от тобі й рятівнича місія Росії щодо навколишніх народів!

А сьогодні історик на догоду найбезглуздішій тенденції ототожнення СРСР зі спадком колишньої Російської імперії та "реабілітації" останньої тлумачить "отечественную историю" не як історію відповідно росіян, українців, грузин, латишів і т. д., а як історію Російської імперії, володаря отої "величезної кількості вкраденої власності", не розрізняючи законних її господарів і, по суті, захищаючи права грабіжника ⁸⁵.

"Нам очень важно раскрыть... как естественный и справедливый протест их (пригнічених націй. — І.Дз.) против угнетения царизмом направлялся во вреднейшее русло борьбы против присоединения к России, выгодной лишь местным феодалам да порой и зарубежным врагам наших народов" ⁸⁶. Очевидно, слова про "естественность" і "справедливость" протесту проти національного гніту — це лише данина "общественным приличиям", бо тут же єдиний реальний вияв боротьби проти національного гніту — боротьби проти "приєднання" Царизмом — кваліфікується як найбільше зло і цілком у дусі офіційної Царської пропаганди ставиться у зв’язок із "зарубежными врагами".

⁸³ Ленін В. І. Статті і промови про Україну, с. 2!0.

⁸⁴ Ленин В. И. О праве наций на самоопределение. — У кн.: "О национальном и национально-колониальном вопросе", М., 1954, с. 333, прим.

⁸⁵ Сахаров А. М. О значении отечественной истории, "История СССР", 1965, ч. 4, с. 3 — 12.

⁸⁶ Там само, с. 10.

Як історик, А. М. Сахаров не може не знати, що всі російські царі, від Петра І й Катерини II до Миколи II, всякі революційні, а особливо національні рухи в своїй імперії приписували інтригам іноземних держав, а діячів цих рухів, від Радищева до Леніна, від Гордієнка до Драгоманова й Грушевського, від Шаміля до Кенесари й Амангельди Іманова намагалися зобразити в очах російського обивателя як платних агентів іноземних держав. Як історик, А. М. Сахаров не може не знати, не має права не знати й того, що найбільшим "зарубежным врагом" для загарбаних народів саме й була Російська імперія, як була вона найбільшим ворогом і для всіх справжніх синів Росії, від Радищева до Чаадаєва, від Герцена до Леніна. Вони не вболівали за її цілість, о ні! — навпаки, а сучасний історик, "марксист" А. М. Сахаров і іже з ним (їм же ім’я легіон) уболівають! Уболівають за цілість і "неприкосновенность" "единой неделимой" Петра І і Катерини II і всіх Олександрів та Микол!

А деякі історики і теоретики ідуть ще далі. Так, В. В. Тимошенко в статті "Была ли Белоруссия при царизме колонией в экономическом смысле?"⁸⁷ приходить до висновку:

"Белоруссия не была колониальным придатком Российской империи".

"Белоруссия не была в экономическом отношении ни колонией, ни полуколонией".

Так що залишається тільки дивуватися, чому Янка Купала писав свого знаменитого вірша про білорусів...

В числі арґументів В. В. Тимошенка, наприклад, такий:

"По своєму юридическому положению белорусские губернии ничем не отличались от соседних русских".

Немає доказів того, що "царское правительство предпринимало меры, специально направленные на торможение хозяйственного развития Северо-Западного края".

⁸⁷ Тимошенко В. В. Была ли Белоруссия при царизме колонией в экономическом смысле. "История СССР". 1965. ч. 1. с. 38 50.

Просто-таки зворушливо, якими безкритичними і наївними готові стати вчені історики, коли цього потребує дух доби: "По своєму юридическому положению..."! Ніби В. В. Тимошенко незнає, що юридично й формально в Російській імперії всі були "рівними" (тобто однаковими рабами). Вчений історик вірить тому, що говорилося і писалося на цей предмет офіційною Росією. Але ж тоді йому доведеться повірити й тому, що царська Росія була найпередовішою і найдемократичнішою країною в світі, носієм прогресу й добробуту, світочем швілізації, як про це твердили і офіційна пропаганда, і вчені "слуги отечества", як у це вірив російський обиватель, як цьому вірила й певна частина зарубіжної громадськості. (Наприклад, французький філософ Гельвецій славив Катерину II як служительку істини і просвітительку людства в той саме час, коли ця правдолюбка засилала на сибірську каторгу російського філософа Радищева і єхидно коментувала: "Изо Франции ишшо паричко пришлют", — тобто ще нашлють французьких агентів на місце ліквідованого).

Царський уряд, — розчулюється вчений історик, — не вживав заходів для гальмування господарського розвитку Білорусії. Даруйте: а для чого йому треба було гальмувати? Щоб послабити силу своєї імперії? Не такі дурні були російські царі та "слуги отечества". Вони розвивали господарство загарбаних земель, але так, як це їм було потрібно, прив’язуючи їхню економіку до своєї колісниці. А турбота про розвиток господарства була такою великою і невсипущою, що необхідність упорядкування й інтенсифікації його висувалася як головний мотив при ліквідації решток самоврядування України за часів Катерини II. (Відома т. зв. "Записка Теплова о Малороссии") ⁸⁸.

Деякі сучасні історики й теоретики не знають чи вдають, що не знають того, що знав ще Макіавеллі, що відомо ще з часів Римської імперії, а саме: характер чужинецького врядування на загарбаних територіях може бути різний, і бувають різні типи колоніалізму. Одне діло, коли загарбана й колонізується економічно відстала країна, інше — коли розвинена. Одна справа, коли пригнічується нація з уже розвиненим політичним самоусвідомленням і традиціями державності, друга — коли підкорена людність ще не встигла з етнографічної маси сформуватися в націю. Одна справа, коли колонізуються заокеанські землі, друга — коли суміжні, одна — коли жертвою є далека раса, друга — коли споріднена.

"Колонізація країни не обов ‘язково здійснюється шляхом простого процесу прямого і жорстокого завоювання й анексії. Якщо йдеться про велику розвинену країну, що має глибоко закорінені і традиційні політичні інститути, процес проникнення і підкорення, в кінцевому рахунку, часто буває складнішим і ступеневим" ⁸⁹ .

⁸⁸ Теплов Г. Н. О непорядках, которые происходят ныне от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии.- — Кн.: П. Кулиш "Записки о Южной Руси". Санкт-Петербург. 1857. т. 2, с. 175 — 196.

⁸⁹ Датт Р. П. Кризис Британии и Британской империи. Москва, 1954, с. 471.

Російський колоніалізм розвинувся за своєрідних обставин і має свої "нестандартні" прикмети, свою "специфіку".

Порівняно до "класичного" колоніалізму великих європейських держав, колоніалізм російського царизму мав ряд особливостей. Так, наприклад, оскільки його експансія була спрямована не на заморські території, а на суміжні землі, то справа не обмежувалася насадженням колоніальної адміністрації та економічним визиском, а переходила до повної асиміляції, до соціального перетворення завойованих країн імперією. При цьому ставка робилася на "мирні" засоби, а збройна сила вживалася тільки "по необходимости" — супроти немирних тубільців. Цікаво, що царизм, вірний своїй високій християнській місії та братолюбію, ніколи не третирував сусідні народи, що їх підкоряв чи збирався підкоряти, як неповноцінні, нижчу расу і т. д. Навпаки, він спочатку великодушно визнавав їх рівноправними громадянами імперії і дарував їм усі "права", а вже потім ішов на них війною, щоб будь-якими засобами прилучити до цієї рівноправності та цих прав. Наслідком цієї неповторної логіки було, зокрема, те, що всякий опір сусідів загарбникам наперед оголошувався "изменой отечеству".

Вся історія російських царів сповнена скаргами на "измену" й карами за "измену", пошуками "измены"... В чому ж секрет цього феномена, цього ніде більше в світовій історії не баченого явища? Певно, в самому дивовижному змісті цього поняття, як його розумів російський царат сукупно зі своїми стратегами і моралістами.

А втім, про "измену" вони говорили задля "острастки", а самі добре знали, чиє сало з’їли...

Один із високих сановників писав щодо цього:

"Когда государство заключает в пределах своих завоеванные области, населенные племенем разнородным, еще не слившимся нравственно с завоевателями, такое слияние может и должно со временем совершиться законодательными и правительственными мерами при мудром начертании законоположений и неукоснительном их исполнении, но покамест элементы, открыто или тайно враждебные нравственному соединению всех частей политического тела, к коему они принадлежат, не проникнутся вполне чувством привязанности к общему нераздельному отечеству. Правительство необходимо должно основывать владычество свое в полупокоренных областях на надежном устройстве военных учреждений".

А для швидкого "нравственного соединения" в "общем нераздельном отечестве" була розроблена хитра, складна і гнучка стратегія придушення, розтління і денаціоналізації пригнічених народів.

Тут і гіпноз всесвітньої і непереможної місії російського царизму ("третий Рим"), опиратися якому безнадійно. Тут і міфи про російський царат як опору і визволителя слов’янства то від турків, то ще від когось, і зв’язане з цим хитре використання політичної і психологічної ситуації. Тут і послідовне викорінювання "старины" та "умоначертаний прежних времен" (формули Катерини II). Тут і стародавня політика "разделяй и властвуй", доповнена суто "отечественными" нюансами:

"Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом... Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двое придут с ложью, а суровости им не будет показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться... Необходимо, чтоб во всех порубежных городах были полковники, несогласные с гетманом; если будут несогласные, то дела их все нам будут открыты" ⁹⁰.

Тут і стратегія "обрусения". "Обрусение", як відомо, — основна формула національної політики російського царизму; згадаймо знамениту інструкцію Катерини II генерал-прокуророві Вяземському, яка вимагала, з одного боку, "водворения в стране русских" " у прямому розумінні, так, як рекомендував Макіавеллі ("Для сохранения приобретений одним из самых действенных и верных средств было бы водворение там на жительство самого завоевателя") ⁹², з другого боку — поступового витравлювання національно-культурних особливостей підкореного народу ("Народ, доколе сохранит веру, язык, обычаи и законы, не может считаться покоренным") ⁹³. А на довершення всього і для маскування цих процесів та ламання внутрішнього опору розвивалися і втовкмачувалися в голови теорії "єдиного отечества", "единокровности" і т. д.

⁹⁰ Соловьев С. М. История России с древних времен, СанктПетербург, 1864, кн. 4, с. 32 — 33.

⁹¹ Очерки Ливонии, кн. "Чтения", т. 2 (апрель — июнь 1865), р. 5, с. 99.

⁹² Макиавелли Н. Сочинения, Москва-Ленинград, 1934, с. 217. ⁹³ О необходимости ввести во всех Губерниях и Областях Империи Русские Органические законы. — Кн.: "Чтения...", т. 3 (июль — сентябрь 1865), р. 5. с. 181.

Почуття "единокровности" і "братства" доходило до того, що коли нижегородський архієрей Дмитрій Сєченов за часів імператриці Єлизавети Петрівни наказав розкопати мордовський поганський цвинтар (у своїх спробах перехрестити тубільців), чим викликав повстання мордви, то свої дії він мотивував тим, що мордва — це й не мордва зовсім, а трохи переінакшені росіяни: "старые русские идолопоклонники, по-мордовски говорить не умеют, а говорят ярославским наречием, рознясь от русских нижегородцев" ⁹⁴.

Ті самі люди й інституції, які нацьковували один на одного народи Російської імперії і всіх гнобили, вміли гарно говорити про "братство":

"Не нужно возбуждать таких вопросов, которые разъединяют родных братьев, говорить, что украинцы и великороссы не на одном языке говорят" ⁹⁵, — закликав "ліберал" проф. Капустін у Третій думі 1909 року.

Подібних прикладів тисячі. Вони красномовно свідчать про єзуїтську вправність царизму, який умів найпідліше і найзлочинніше видати за найблагородніше і найсвятіше. Недаром творці російської політики старанно вивчали досвід Римської, Германської, Австро-Угорської імперій спеціально під кутом зору прийомів колонізації.

Від Римської імперії російські царі перейняли основні прикмети своєї політики:

"Какую бы страну римляне не занимали, они делали это по призыву туземцев", — стверджує Макіавеллі ⁹⁶.

Те саме робили і російські царі. Навіть революції в Польщі, всі три (1799, 1830 — 1831, 1863 — 1864 pp.), вони душили на прохання самих поляків, що зафіксоване у відповідних документах. Причому це робилося з визвольною метою: навіть ліберал Аксаков називає "действие" російської армії в Польщі "действием чисто освободительным..., т. е. освободительным от польской же внутренней лжи" ⁹⁷.

А про Україну й говорити не доводиться. Українське самоуправління Катерина ліквідувала з єдиною метою: звільнити "народ... от мучивших его вдруг многих маленьких тиранов" ⁹⁸.

Закріпачення й інші ущемлення України провадилися теж з "освободительной" метою: "Для уравнения свободностью малороссийского, равно подданого же ея императорского величества народа" ⁹⁹.

І що особливо цікаво — навіть русифікацію освіти запроваджували під виглядом прогресу й на прохання самих українців.

⁹⁴ Соловьев С. М., кн. 5, с. 209.

⁹⁵ "Украинская жизнь", 1912, ч. 5. с. 24.

⁹⁶ Макиавелли Н., с. 219.

⁹⁷ Аксаков И. По поводу указов о народном просвещении в Польше. — Кн.: "Полное собрание сочинений". Москва. 1886. т. 3, с. 382.

⁹⁸ Соловьев С. М.. кн., 6, с. 37. "Там само. кн. 5, с. 787.

Катерина II в справі "единства" великі надії покладала на так звані "народні школи", проект яких вона склала з спеціальною метою — замінити ними традиційні національні школи, які ще існували в ряді земель, в тому числі і в Україні. Народні школи мали бути, звісна річ, уже російськими.

20 жовтня 1782 року особистий секретар О. В. Храповицький записує її слова: "Заведением в России народных школ разнообразные в России обычаи приведутся в согласие, и исправятся нравы" ¹⁰⁰. I там само: "Коль скоро заведутся и утвердятся народные школы, то невежество (маються на увазі ті самі "разнообразные... обычаи" і "развратные мнения" про національну "рознь", тобто відмінність — І. Дз.) истребится само собою: тут насилья не надобно".

Оцей останній мотив особливо зворушливий і характерний для російських царів, які завжди засуджували "насилие" і послідовно дотримувалися дорогого їхнім серцям принципу "добровільності".

І ці самі російські "народные школы" на місце українських Катерина II мала на увазі запроваджувати не інакше, як на прохання батьків, на прохання самих українців. В листі своєму соратникові в Україні, графу Петрові Румянцеву, писала:

"Желаю, чтобы вы тамошних нескольких называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили об лучшем у них учреждении школ и семинарий; и если можно, о положении духовенства в штатское состояние от духовных или светских такую же челобитную иметь, то б мы уже знали, как начинать (! — І.Дз.)" ¹⁰¹.

¹⁰⁰ Храповицкий А. В. Памятные записки. — Кн.: "Чтения...", т. 2 (апрель июнь 1862), р. 2. с. 4. ¹⁰¹ Соловьев С. М., кн. 6. с. 122.

Можна було б ще багато говорити про хитру механіку національного гніту й придушення в царській Росії, сховану за вельми благородними лаштунками, так що не всякий її тоді й бачив. І багатьох, і не лише обивателів, мабуть, і дивували, й обурювали такі от, приміром, слова:

"Тепер нашому великоруському націоналізмові і поміщицькому патріотизмові нема, здається, рівних в Європі, і не тільки в Європі, яле навіть в Азії. В усьому світі не знайти нічого гіршого, нічого ганебнішого від того, що чинять у нас над пригнобленими народностями...

Але, крім середньовічних переслідувань євреїв у варварській і Дикій країні, переслідування рідної мови всіх націй ставить нена че особливе завдання у ряду. Переслідуються особливо слов ‘янські нації, білоруси, українці і поляки... Чорносотенці і їхні лакеї називають

Росію великою слов’янською державою, мабуть, тільки тому, що в цій великій державі практикується надзвичайно велике гноблення слов’янських народностей" ¹⁰² .

¹⁰² Ленін В. І. Статті і промови про Україну, с. 205.

Маркс, Енгельс, Ленін вважали колоніалізм і гніт російського царизму найстрашнішим у світі не в останню чергу тому, що він сягнув вершин фарисейства і цинізму у використанні найблагороднішої фразеології для найпідліших справ, що він умів надійно сховати суть за видимістю.

Повертаючись тепер до нашої розмови про "возз’єднання", "приєднання" і т. п., скажемо, що з усього вищенаведеного логічно випливає елементарне міркування: якщо й варто відзначати відповідні дати (а, мабуть, варто, бо все-таки це дуже визначні поворотні моменти в історії відповідних націй), то використовуючи їхнє відзначення для широкого висвітлення особливостей і форм російського імперіалізму, для роз’яснення ганебної і реакційної суті войовничого російського націоналізму і великодержавництва. (Саме такою виховною роботою партія в двадцяті роки виробляла відчуття корінної різниці між теперішнім Союзом Республік і колишньою Російською імперією, а не поняття спадкоємності).

У нас же саме прищеплюється поняття спадкоємності. Спадок території, спадок "неотъемлемости", спадок "непобедимости русского оружия", спадок "объединения вокруг русского начала" (отого самого, ненависного колись марксистам-комуністам) і російського "предводительства", спадок "старшего брата", спадок понять про виняткову роль і місію Росії щодо навколишніх народів і т. д. і т. п. — тільки висловлене все це в псевдоінтернаціоналістських фразах. Це не той спадок, яким можуть пишатися комуністи. Великому Леніну було соромно за цей спадок, а пишався він зовсім іншим російським спадком, справді великим російським спадком, спадком революціонерів.

"Ми сповнені почуття національної гордості і саме тому ми особливо ненавидимо своє рабське минуле (коли поміщики, дворяни вели на війну мужиків, щоб душити свободу Угорщини, Польщі, Персії, Китаю) і своє рабське теперішнє, коли ті ж поміщики, з допомогою капіталістів, ведуть нас на війну, щоб душити Польщу і Україну, щоб давити демократичний рух в Персії і в Китаї, щоб посилити зграю Романових, Бобринських, Пурішкевичів, яка ганьбить нашу великоруську національну гідність. Ніхто не винен в тому, якщо він родився рабом; але раб, який не тільки цурається прагнень до своєї свободи, але виправдовує і прикрашує своє рабство (наприклад, називає задушення Польщі, України і т. д. "захистом вітчизни" великоросів), такий раб є холуй і хам, що викликає законне почуття обурення, презирства й огиди. (Хай вдумаються в ці слова теперішні українофоби й іскоренителі "націоналізму ". — І. Дз.).

...Не можна великоросам "захищати вітчизну" інакше, як бажаючи поразки в усякій війні царизмові, як найменшого зла для дев’яти десятих населення Великоросії, бо царизм не тільки пригноблює ці дев’ятъ десятих населення економічно і політично, але й деморалізує, принижує, обезчещує, проституює його, привчаючи до гноблення чужих народів, привчаючи прикривати свою ганьбу лицемірними, ніби патріотичними фразами" ¹⁰³.

¹⁰³ Ленін В. 1. Повн. зібр. тв., т. 26, с. 99 — 100.

Ці слова треба "кальоним желєзом" (хай би воно хоч раз у житті зробило добре діло) виписати на гарбузових лобах сьогоднішніх холуїв і хамів, що прикривають ганьбу минулого лицемірними, ніби патріотичними фразами й інсценізують коштовні "всенародні святкування" на місцях народних трагедій. Чи розуміють вони, що, по суті, повторюючи сьогодні версії царських офіціозів як у трактуванні історії Росії, так і в трактуванні її взаємин з навколишніми народами, — вони вільно чи невільно ставлять себе в позицію наступників цих офіціозів, а СРСР ототожнюють з колишньою Російською імперією? Що вони ні більше, ні менше як зраджують ленінізм, підмінюючи класово-революційний підхід великодержавницьким?

Все це робиться нібито в ім’я возвеличення російського народу та його місії. Але ж не в цьому його безсумнівна велич, і взагалі не можна так безоглядно, демагогічно оперувати словом "народ" там, де йдеться про складні історичні, економічні, соціальні процеси. Марксисти конкретно аналізують їх, і там, де великодержавники і "патріоти" хочуть прикрити всякі нечисті справи словом "народ", "російський народ", — там марксисти знаходять конкретного російського поміщика, торговця, заводчика, чиновника, куркуля. Ось ще один приклад на те, як комуністи в роки революції ставили питання про відносини між росіянами і тубільцями на підкорених царською Росією землях. Це уривок із співдоповіді в національному питанні на X з’їзді партії (тов. Сафаров):

"С 1916 г. в одном Семиречье 35 % киргизского деревенского населения вымерло... Другая цифра — утрата 70 % скота — этими же киргизами... Недоверие к русскому городу у туземцев впиталось в кровь с молоком матери. У киргизов даже есть пословицы, которые нередко употребляются еще и сейчас. Киргиз говорит: "Убей у русского отца и дай денег", "Если у тебя русский друг, держи камень за пазухой". Русский для киргиза в старое время — это урядник, полицейский, насильник, грабитель. Ясно, что тут нужен особый подход, чтобы приобщить неэксплуа та торский элемент окраин к Советской вла сти... Кто же там сумел проникнуть в партию ?.. Туда вошел старый русский чиновник. Раньше он надеялся на империалистов, но когда эта надежда рухнула, когда он у видел, что из Москвы и Петербурга непосредственной помощи от буржуазии и помещиков ожидать нельзя, тогда он понял, что в туркестанской обстановке национальной вражды нужно создать какую угодно власть, но обязательно власть русскую. Таким образом партия там загрязнилась благодаря тому, что на первых порах мы не сумели привлечь в нее туземные пролетарские и полупролетарские элементы. А такие элементы есть, и если мы их сумеем привлечь, они честно и самоотверженно будут бороться под нашими знаменами. А на деле в наших рядах оказался коммунистбатюшка, русский полицейский и семиреченский кулак, который еще до сих пор держит десятки батраков, имеет сотни голов скота и охотится на киргизов, как на дичь.

Во время революции там происходили такие ужасы, о которых пора сказать открыто, чтобы российские колонизаторские наклонности, которые еще живут у нас в рядах, были изжиты окончательно, чтобы резолюции Коминтерна не были для нас пустым звуком...

Русское великодержавное кулачество, которое волею судеб оказывалось "носителем" пролетарской диктатуры на окраинах, отбросило туземные массы в лагерь контрреволюции... Естественно, что на неразвитых в промышленном отношении окраинах русских пролетариев раздва — и обчелся, и в то же время, так как власть надо составлять исключительно из русских, за пролетариями потянулись кулаки и прочие.

И вот в силу того, что у всякого русского на окраинах была привилегия быть "пролетарием", власть составлялась из гнуснейших примазавшихся элементов, которые и с помощью Советской власти, я будучи в рядах Советской власти устраивали всякие и всяческие контрреволюции. Вот то положение, товарищи, которое нами еще не вполне ликвидировано, вот то наследие, которое является наследием империалистических колониальных отношений. Это автоматическое продолжение старых колониальных отношений под советской вывеской и формой...

По статистике Семиреченской области, за время революции русское кулацкое землевладение увеличилось с 53% до 70%. Заметьте, товарищи, это за время революции, за время Советской власти! И в то же время число вымерших киргизов по Семиреченской области увеличилось до 35%.

Здесь, товарищи, надо совершенно определенно сказать, что без восстановления трудовых прав на землю коренного населения окраин, населения буквально вымирающего, ни о какой советской национальнойполитике на окраинах не может быть и речи. В особенности это относитсяккиргизам, к башкирам, к целому ряду горских племен на Кавказе, где царское правительство в былые времена отдавало лучшие куски земли у исто чников воды привилегированному русскому населению. Количество этих кулаков насчитывается, товарищи, сотнями тысяч. Сотни тысяч кулачества на окраинах, которое создавало живую силу империализма, жило и живет, пользуясь целым рядом привилегий в силу экономического господства, в силу того, что оно владеет огромным количеством земли " ¹⁰⁴.

¹⁰⁴ "X съезд РКП(б)...", с. 190-194.

Як контрастує ця серйозна і чесна, ця відповідальна й інтернаціоналістська розмова до сьогоднішніх солодко-сентиментальних "патріотичних" фальшивок про "допомогу братнього російського народу" за умов царського колоніалізму!

І звернімо увагу: саме ті російські комуністи-революціонери, які на зорі радянської влади справді подали руку братньої допомоги "нацменам", оголосивши нещадну війну російському великодержавницькому шовінізмові, відібравши землі й угіддя в російського куркуля і віддавши їх вимираючому місцевому люду, дбаючи про національне радянське самоврядування, кадри, культуру, освіту, — саме вони не галасували про свою, росіян, допомогу і свою, росіян, місію, хоч вони, мабуть, і мали для того підстави. Навпаки, вони підкреслювали історичну провину Росії перед цими народами і свої дії у деколонізації розглядали, між іншим, і як відшкодування за цю історичну провину. Це цілковита (і прекрасна!) аналогія до того, як Маркс і Енгельс ставили питання про історичний борг англійського робітничого класу перед Ірландією.

Це було справді інтернаціоналістське, революційно-пролетарське світовідчування. Тепер же його підмінюють великодержавницьким, "єдінонедєлімчеським", російсько-месіянським.

Постійне підкреслення то провідної ролі російського народу, то його особливої місії в історії сусідніх народів, то його постійної безкорисливої (односторонньої) допомоги і т. д. і т. п. — все це далеке від марксистсько-ленінського розуміння реального історичного процесу, Далеке від революційно-класового світогляду. Як відродження в інших формах ненависної марксистам концепції "объединения вокруг русского начала", це не може не сприяти вихованню в певної, далеко не кращої частини росіян свідомого чи несвідомого почуття національної вищості, а в інших народів Союзу — комплексу національної неповноцінності.

Пов’язана з цим широка "перетряска" минулого, загальновідомих фактів історії — в бік фальсифікації — виховує неповагу до правди, безпринципність, цинізм, що також несумісне з принципами комуністичного виховання.

Врешті, настирливе "коригування" дореволюційної історії Росії, історії Російської імперії в інтересах сьогоднішньої політики, бажання теперішню державність вивести з традицій минулої державності (недарма ж у школах "Історія СРСР" починається не з наших часів, а є, по суті, історією Російської імперії, яка переходить в історію СРСР, тоді як логічно треба, щоб історія СРСР таки була історією СРСР, а попередній період був історією ряду народностей, що тепер складають СРСР) — і в зв’язку з тим своєрідна "реабілітація" та прикрашування тієї поміщицько-бюрократичної державності з її "победами", "воссоединениями", "воинской славой" та "освободительством" — все це породжує підозру: чи не заритий тут якийсь хитромудрий собака?

Виникає питання: кому і навіщо це все потрібне? Чи не достойніше було б виховувати молодь в дусі ленінського розуміння національної гідності та інтернаціоналізму. В дусі розуміння протилежності між російським великодержавництвом і російським патріотизмом, між російським великодержавництвом і інтернаціоналізмом? У дусі чесного поводження з історією і розуміння трагізму тих явищ і процесів, які надто своєкорисливо осмислювалися сильнішою стороною, що і "затвердила" свою версію? У дусі не тільки словесної та задля "кодексу", а суттєвої, дійової, в глибині душі, як органічна потреба, виплеканої поваги, пошани, любові до всіх народів, вболівання за них? У дусі глибокого і благородного розуміння й почування взаємної відповідальності нас, представників різних націй, за долю, за майбутнє, за культуру, за мову — за справжній розквіт — усіх націй, історично об’єднаних у Союзі Радянських Соціалістичних Республік?

3. Російський шовінізм як практика приписування росіянам того, що створене всіма народами СРСР.

Однією з форм плутання Союзу РСР з "единой неделимой" є приписування росіянам того, що створене спільними зусиллями всіх народів СРСР. Чимало українських учених і митців давнього і недавнього минулого досить безцеремонно, без усякої вказівки на їхню національну приналежність, атестуються як російські вчені і т. п. тільки тому, що через обставини особистої долі вони змушені були працювати за межами України. Це щодо минулого. Але аналогічні тенденції все відносити на рахунок Росії є і щодо актуальних явищ. Так, з буржуазної преси і з зарубіжної політичної фразеології, де СРСР послідовно ототожнюють з Росією і зовсім не потребують знати інших радянських націй, перекочовують до радянської преси, а звідти і в свідомість людей формули типу "Русские запустили спутник", "Русские строят Асуан", "Русские помогают народам Азии и Африки" і т. д. Зате ніколи не чути, скажімо, про ту допомогу, яку надає цим народам такий член Організації Об’єднаних Націй, як Українська Радянська Соціалістична Республіка, про участь українців у всіх цих справах. А від тих самих народів Азії й Африки українці не чули жодного слова подяки, більше того, ті навіть не знають про існування такої нації, як українська, хоч її відсоток в отій "русской помощи" чималенький. Багато молоді з країн Азії й Африки навчається в українських вузах, але більшість з них і не здогадується, що вони користуються гостинністю і допомогою української нації, нації, що має свою культуру, мову, державність. Звичайно, винні не вони... До речі, останнім часом арґументація про неможливість викладати в українських вузах українською мовою поповнилася ще одним "доказом": не можна, бо там навчаються іноземці...

Про те, як наша преса і наші діячі навіть з якоюсь запопадливістю люблять потурати оцьому закордонному ототожненню СРСР з Росією і невизнанню інших націй, свідчить безліч фактів, а серед них і чимало курйозних. Ось приклад. На міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата український фільм Київської студії ім. Довженка "Тіні забутих предків" дістав другу премію і був гаряче сприйнятий публікою. Але, звичайно ж, "популярність" члена ООН України в світі така, що аргентинська публіка не знає про існування такої суверенної держави і такого народу, назва Києва їй нічого не говорить, і вона кричала "Віва Русія! Віва Москву!" Здавалося б, залишається тільки червоніти від сорому, що навіть імені твого народу не знають і тріумф його мистецтва відносять все на той самий російський рахунок. А от голова Держкомітету УРСР з кінематографії С. П. Іванов у газеті "Вечірній Київ" розповідає про це без тіні ніяковості, навіть не помічаючи невільного гіркого сарказму долі...

Я певен, що ці і подібні явища нікому добра не дають... Російська нація — одна з найвеличніших і найславетніших націй світу — для своєї величі і слави цього не потребує. Навпаки, для культурного росіянина це тільки образливо.

4. Російський шовінізм як національний нігілізм, псевдоінтернаціоналізм і псевдобратерство.

В. І. Ленін неодноразово підкреслював небезпеку не тільки свідомого, а й несвідомого російського великодержавництва і шовінізму, який може бути зовсім "непомітним" для його носія, проте дуже шкідливим: він часто виявляється у формі національного нігілізму й поверхового фальшивого розуміння інтернаціоналізму. Ми вже говорили про нього в розділах другому і третьому.

Психологічно не важко зрозуміти його походження: з часів монгольської навали росіяни не знали національного поневолення, їхня нація впродовж століть була державною, пануючою. Питання національного буття чи небуття перед ними трагічно не стояло; вони, як колись казали, "національно ситі" і не завжди могли розуміти "національно голодних", розуміти всю дошкульність і всю приховану механіку національного гніту. Не дивно, що серед них (хоч, звичайно, не тільки серед них) траплялося чимало людей, схильних недобачати національної кривди, недооцінювати національне питання, вважати його або вигадкою, або чимсь таким, що негідне благородної людини, чимсь таким, що заважає віддавати всі сили важливішим справам і служінню вселюдству. Були то люди, покарані нерозумінням того глибокого двостороннього зв’язку, який існує між проблемами загальнолюдськими і національними, як між цілим і складником; невідчуванням тої невідшкодовної втрати, якої зазнає "вселюдське" від послаблення чи знекровлення своїх джерел — нації. (А втім, будь-яке ущемлення своєї нації вони швидко відчули б).

Є чимало людей, які запевняють, що вони інтернаціоналісти, що вони люблять і Україну, і Грузію, і Латвію і т. д., навіть по-братньому люблять, і що тим більше їх обурює, коли хтось із українців, грузинів, латишів тощо підкреслює свою осібність, свою неприналежність до Росії. "Навіщо нам відрізнятися по націях, ми ж усі брати", — щиро ремствують такі товариші. Справді, тут є прикрість. Але давайте спокійно подумаємо, звідки вона походить. В щирості їхньої любові не сумніваємося. Але любов — це ще не все. І найщиріша, і найсильніша любов може образити, а може й становити загрозу предметові любові. Це буває, наприклад, коли люблять як своє, як щось від себе невіддільне, невідрізниме, не усвідомлюють осібності, незалежності й самодостатності предмета любові. Істинна любов від такої наївноегоїстичної відрізняється тим, що вона усвідомлює всю осібність, індивідуальність, суверенність, всю "поза-тобою" і "без-тебе-сутність’ предмета любові, і не тільки усвідомлює, а й підноситься до найвищих меж поцінування і цим поцінуванням надихається. Отже, така любов і буде ображена, якщо об’єкт дасть зрозуміти свою окремість.

Пояснимо історичним прикладом, над яким варто задуматися деяким із тих товаришів, хто щиро любить Україну. Україну, взагалі кажучи, любили всі. Звичайно, хто за що і хто як. Дуже любили її, наприклад, російські царі. Я говорю це без іронії, — це справді було так, вони її любили до такої міри, що, наприклад, цариця Єлисавета Петрівна молилася: "Боже, возлюби меня так, как я возлюбила народ сей милый и незлобивый". А Катерина II навіть мріяла перенести столицю на Дніпро: дуже їй сподобалися "благорастворенный воздух и теплота климата". (Це зворушливе визнання можна прочитати в щоденнику, який вів її секретар Храповицький). Всі казенні російські патріоти дуже любили "благодатный юг" — Малоросію, і всі поміщицько-бюрократичні п’явки, і вся крамарсько-чиновницька сарана любили Україну. Але що найкраще — принципові українофоби й войовничі російські націоналісти найсильніше любили її, люто, неподільно, на смерть, по-братерському.

Ось що писав, наприклад, один із ідеологів слов’янофільсько-панрусистського варіанту "общего отечества" Іван Аксаков (син відомого письменника) в своїй газеті "День":

"В отношении к древним русским областям, населенным нашими кровными, единоверными братьями, малоруссами. червоноруссами, белоруссами, Россия опирается на несомненнейшее из всех прав, — нравственное право или, вернее сказать, на нравственные обязанности братства" ¹⁰⁵.

Ці "нравственные обязанности братства", виявляється, і не дозволили I. С. Аксакову визнати за білорусами й українцями елементарні права, які він фальшиво декларував; ця "нравственность" і зобов’язувала присвоювати чуже:

"Мы стоим за полную свободу жизни и развития каждой народности... " ¹⁰⁶ .

Але:

"Белоруссов мы считаем своими братьями, по крови и по духу, и думаем, что русские всех наименований должны составлять одну общую сплошную семью... " ¹⁰⁷ .

¹⁰⁵ Аксаков И. Наши нравственные отношения к Польше. — Кн.: "Полн. собр. соч.", Москва, 1886. т. 3. с. 7.

¹⁰⁶ Аксаков И. Ответ на письмо, подписанное "Белорус", там само, с. 1 5.

¹⁰⁷ Там само. с. 16.

"Малороссийского вопроса для Малороссии вовсе и не существует" ¹⁰⁸ .

"Малорусского вопроса не существует уже и потому, что этот вопрос общерусский, земский, народный, вопрос всей русской земли, столь же близкий жителю Пензы, как и жителю Волыни. Заднепровская Украина и Белоруссия — не завоеванный край, о котором можно спорить, а часть живого тела России: здесь нет места ни вопросу, ни спору" ¹⁰⁹.

Як бачимо, колоніалізм може виявлятися не тільки в формі прямої дискримінації, а й у формі "братерства", і це останнє дуже характерне для російського колоніалізму (вище ми вже цитували офіційний заклик до братерства в Державній думі).

Кому не відомо, хоча б з творів В. І. Леніна, ім’я М. Н. Каткова, вірного цербера самодержавства, ненависника революції і визволення народів, лютого і невтомного україножера? Це ім’я — символ "тюрми народів".

Так от, він люто заперечував не тільки самовизначення націй, а й найменшу національну автономію не з якихось інших мотивів, а саме з мотивів "братерства" й "інтернаціоналізму": "Нам хотят навязать такое устройство, которое было бы именно основано на национальной розни" ¹¹⁰. І саме він М. Н. Катков, любив Україну, як ніхто, сильно і щиро.

"Мы любим Украину, — любим как часть нашего отечества, как живую и дорогую часть нашего народа, как часть нас самих, и потому-то нам так ненавистна всякая попытка внести чувство моего и твоего в отношения Украины к России. Мы любим Украину, со всеми ее особенностями (! — I. Дз.), в которых видим залог будущего братства и разнообразия в общем развитии нашей народной жизни. (Бачите, який інтернаціоналіст! Навіть більший, ніж деякі теперішні. — І. Дз.). Мы не понимаем, мы не признаем никакого соперничества между украинским и русским. Мы видим в этом самую фальшивую и вредную мысль. Мы любим Украину, своеобычный характер ее детей, поэзию преданий и мелодий: ее напевы так же близки и родственны нам, как и песни, оглашающие Волгу. Мы весьма далеки от того, чтоб осуждать тех украинцев, которые пристрастны к своей родине. Местный патриотизм есть весьма почтенное чувство, но оно не должно исключать патриотизма более широкого; интересы родины не слелует противопоставлять интересам отечества " ¹¹¹.

Майже все тут нібито "правильно" і навіть "благородно". Чому ж тоді вся передова Росія вважала Каткова глашатаєм деспотизму і, зокрема, ворогом національностей, особливо ж україножером? Чому як такого його затаврував Ленін? Може, тут якась помилка чи, може, подібна його оцінка має на увазі не такі, а інші його погляди? Ні, саме такі, і помилки немає. Подібні речі говорила вся офіційна Росія. Вся офіційна Росія саме так любила Україну, тільки б не було поділу на "твоє" і "моє" (бачте, проти "егоїзму" і "роз’єднання по націях"!). В разі потреби, під тиском обставин вона все готова була за Україною визнати, крім одного: права "противопоставлять интересы родины интересам отечества", тобто права бути собою, Україною. Тоді саме розвивалася теорія про Російську імперію як про "общую родину" десятків національностей, і, наприклад, після розкриття Кирило-Мефодіївського братства шеф жандармів граф Орлов дав вказівку пильно стежити за тим, "щоб вихователі і письменники провадили свою діяльність в дусі і згідно з цілями уряду... не даючи переваги любові до рідного краю над любов’ю до батьківщини-імперії, відкидаючи все, що може цій любові (тобто, любові до батьківщини-імперії — І. Дз.) шкодити... щоб усі висновки учених і письменників ішли в напрямку піднесення не України, Польщі та інших окремих країн, а Російської імперії народів, що її складають" — і щоб відводити людей від "думок про можливість самостійності та про давню свободу підвладних Росії народів" ¹¹².

Як бачимо, верховодам імперії, як і ідеологам великоруського шовінізму, не важко було бути "інтернаціоналістами". Але їхній "інтернаціоналізм" — "інтернаціоналізм" грабіжника, який захопив ласі шматки, і не хоче їх повернути назад, і починає "усовіщать" жертву: як негарно і відстало ділитися на "моє" і "твоє", як не по-братерському, чи не краще й далі бути разом і дбати про "спільне" добро...

Ось чому прогресивна Росія вважала Каткова символом гніту й обману, ось чому Ленін картав "катковщину". ось чому катковщина — "любвеобильное" україножерство, "інтернаціоналізм" крайнього російського великодержавного шовініста. Ось чому не може не тривожити той факт, що сьогодні дехто починає повторювати фразеологію Каткова та інших "общероссов".

¹⁰⁸ Аксаков И. По поводу письма Ригера о польском вопросе, с. 132.

¹⁰⁹ Там само, с. 132 — 133.

¹¹⁰ Катков М. Н. Собрание передовых статей "Московских ведомостей", М., 1887, с. 805.

¹¹¹ Катков М. Н. Собрание передовых статей "Московских ведомостей", М., 1887, с. 87.

¹¹² "Шевченко Т. Г.; документи і матеріали", К., 1963, с. 55.

Хай цей історичний епізод (а подібних — тисячі) послужить ком: не все те інтернаціоналізм, що на інтернаціоналізм виглядає, що зве себе інтернаціоналізмом, що хоче себе інтернаціоналізмом зарекомендувати. І не все те націоналізм, що противна сторона оголошує націоналізмом чи сепаратизмом. Не все те братерство, що на братерство претендує. Не все те любов, що саме себе любов’ю називає. Не будемо шукати ніяких аналогій. Але коли хтось говорить про любов, придивімося: про себе ця любов дбає чи про того, кого любить? Істинна любов до іншого народу чи інших народів означає, що ми хочемо бачити його самим собою, а не подібним до нас; хочемо бачити його поза нами і поруч нас як незалежного і рівноправного, а не як частину нас самих; ми готові допомагати його самостановленню, а не уподібнювати до себе. Існування людини потребує існування інших рівноцінних людей, існування нації потребує існування інших рівноцінних націй.

Коли "інтернаціоналіст" нарікає на те, що якийсь "націонал" не поспішає в його обійми, "відгороджується", "чіпляється" за свою окремішність, "консервує" свою культуру й мову, — знаймо: його "інтернаціоналізм" — "інтернаціоналізм" російського великодержавного шовініста. Його любов — це жадоба привласнити й проковтнути.

Як писав Ленін:

"Якщо великоруський комуніст наполягає на злитті України з Росією, його легко запідозрять українці в тому, що він захищає таку політику не з міркувань єдності пролетарів у боротьбі з капіталом, а через передсуди старого великоруського націоналізму, імперіалізму" ¹¹³.

¹¹³ Ленін В. І. Повн. зібр. тв.. т. 40, с. 43.

Критерієм щирості й інтернаціоналізму в цьому питанні для Леніна було одне: визнання чи невизнання за Україною безумовного права на цілковите відділення, на повну державну самостійність. Ленін це право визнавав беззастережно, а кріпосники, "прогресисти" і тому подібні "єдинонедєлімці" чи федералісти — або не визнавали, або визнавали з "оговорочками". Ось у чому суть справи.

Зовсім інше питання — про доцільність або можливість такого відділення у кожний обговорюваний момент. Ленін застерігав, що постановка цього питання залежатиме від того, наскільки повно задовольнятимуться в майбутньому Союзі національні інтереси республік. Ось де зв’язок між обома питаннями. Тільки при умові цілковитого визнання і глибокого розуміння права України на відділення і самостійність можна бути здатним проводити в Союзі таке національне будівництво, при якому цілком задовольнятимуться національні потреби, і питання про акт відділення не стоятиме навіть у риторичній формі.

5. Українофобія.

Чи існує сьогодні в Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх. Я певен, що знайдеться чимало українців і навіть неукраїнців, які не лише ствердять, що існує, але й наведуть факти з власного досвіду.

Спершу домовимося про те, що українофобія не обов’язково означає бажання скручувати в’язи кожному українцеві (хоч є і подібні настрої: сам Й. В. Сталін, як відомо з матеріалів XX з’їзду партії, сильно журився тим, що фізично не може вислати всіх українців у Сибір). Може бути українофобія ліберальна і навіть вищою мірою інтелігентна. Вище ми бачили, що буває українофобія і з великої любові до України як "жемчужины" Росії, з надто своєрідного розуміння братерства і т. д. Можна любити Україну як поняття етнографічне і одночасно ненавидіти як поняття національно-політичне. Так любили Україну всі принципові вороги українського сепаратизму, від Катерини II (її знамениті філіппіки проти "черкасишек" за "развратное мнение, по коему почитают себя народом от российского отличным", за "фальшивые и им несвойственные республиканские мысли") до відомого "прогресиста" Петра Струве, який так сформулював цю ідею — за Україну проти "українства" і "націоналізму":

"Я... полагаю, что будучи по традиции украинофильским, русское прогрессивное общественное мнение должно энергично, без всяких двусмысленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с украинством, как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории — общерусскую культуру" ¹¹⁴ .

¹¹⁴ Струве П. Общерусская культура и украинский партикуляризм; ответ украинцу, "Русская мысль", М., 1912, ч. I. с. 86.

Яку оцінку дав Ленін цій високоцивілізованій українофобії, відомо.

Наскільки ж треба бути національно і морально невихованою, відсталою людиною, щоб і сьогодні повторювати щось подібне, тільки по-іншому сказане! А таких "інтелігентних" людей чимало, їхнє кредо: "Я Украину люблю, но ненавижу националистов", причому при найменшому з’ясуванні виявляється, що під "націоналістом" розуміється кожен українець, в якого лишилося хоч трохи своєї національності. ("Зачем они цепляются за эту свою "мову"?").

Але є й українофобія одверто людожерського характеру. Під час гадуваного вже інциденту з шевченківським вечором на верстатобудівному заводі голова фабзавкому цього заводу Глазирін переривав читання віршів криком: "А вы переведите на человеческий язык, мы бандеровского не понимаем!".

І чи не на знак особливої довіри до щирості і правильності політичної лінії Глазиріна його послали в складі української делегації на VI Всесвітній конгрес профспілок у Варшаву? Добрі ж люди репрезентують Україну в міжнародних організаціях! Коли в 1963 р. Клуб творчої молоді організував вшанування пам’яті І. Франка і похід із смолоскипами до його пам’ятника, в натовпі на Хрещатику чулися вигуки: "Ты смотри, бандеровцы! Как их много!" Всі це чули і знають, так само як знають про неймовірний, не знаний ні в одній цивілізованій країні вчинок викладачки медичного інституту, доцента (!) Тельнової, яка блюзнірствувала на пам’ятнику Т. Г. Шевченкові. Звичайна річ, Тельнова не тільки не була покарана, а, навпаки, все було зроблене, щоб нейтралізувати наслідки непередбаченої ініціативи випадкових свідків і "замять это дело". Воно й зрозуміле: біля пам’ятника Шевченкові, як показало 22 травня 1964 і 27 квітня 1965 року, у нас хапають зовсім інших людей...

Подібні приклади можна було б помножити. А скільки разів кожен з тих, хто наважується говорити по-українському на вулиці, в трамваї і т. д., — відчував на собі глузливі, презирливі чи ненавидячі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки! А ось рядова розмова в кінотеатрі: біля афіші кінофільму "Сон".

— Ты видел, как бандеровцы прут на этот фильм?..

— Знаю. Мне много не надо. Я б их, гадов, всех... (красномовний жест).

А ось одна мамаша розповідає другій: "Мой сын из-за этого украинского языка не пошел в школу. Он так ненавидит учительницу украинского языка. Он ее называет "бандеровка" (задоволений сміх обох мамаш).

Ось хлоп’я другого класу заявляє: "Ух, как я ненавижу этот украинский язык". В нього ще немає ніяких переконань, але це вже є. Воно запитує: "Мама, а Богдан Хмельницкий был храбрый?"

— Как тебе сказать...

— А он был русский?

— Украинец.

— Украинец?! — кривиться розчарована дитина.

Дитина вчиться в "українській" школі, в столиці України... І дитина далеко не випадкова: в її колі більшість так думає... Уявляєте собі, яке пекло працювати в такій школі вчителем української мови! Як важко, майже неможливо передати дух української літератури.

І якою смішною, безсилою і нудною мусить здатися самому навіть вчителеві ця література, препарована для таких слухачів у залізно правильних підручниках.

Звідки це йде? Чи таке запитання хоч раз ставили собі люди, які спеціально займаються питанням, де береться "український націоналізм"?

Подібні приклади можна наводити сотнями. Коли доводиться говорити про це, "ответственные товарищи" гидливо фиркають: знайшли про що говорити! Базарні розмови!

Дорогі "ответственные товарищи"! Ваше зневажливе й нетерпляче фиркання свідчить тільки про те, наскільки глибоко нездатні ви засвоїти ленінський підхід до справи. Ленін вчив, що всяка політика реально виявляється в щоденному побуті мільйонів. Газети не всі читають і не всі їм вірять. А от побут для всіх реальний і на всіх впливає. Вищенаведені факти і їм подібні — реальні побутові наслідки політики негласного потурання російському великодержавному шовінізмові (свідомому чи несвідомому). Під впливом подібних фактів Ленін говорив про "великорусскую шваль" і про необхідність смертельної боротьби з російським шовінізмом, а ви кажете, що все це дрібниці, дурниці і ворожі вигадки, що все гаразд, скрізь і всюди панує цілковитий інтернаціоналізм і т. д. і т. п., от коли б ще тільки остаточно викорінити український, грузинський, латиський і т. д. "націоналізм"...

Ще донедавна так само заперечувалася і наявність в СРСР антисемітизму. Боже мій, який то був смертний гріх і нетакт, політична безграмотність — сказати про антисемітизм! Хрущов аж запінювався, доводячи, що такі питання ставляться за американські долари. Він невтомно і з повним знанням справи перераховував імена євреїв — учених, артистів і т. д. (особливо любив натискати на те, що навіть в Уряді є єврей — міністр Димшиць — і що євреї є навіть серед конструкторів супутника). Так, ніби справа в цьому, ніби досить вигнати антисемітизм (чи українофобство) з свідомої політики, як воно зникне всюди, в тому числі і з вирішальної сфери — практичного життя, щоденного побуту.

І ось тепер після стількох ціцероніад, єреміад, лазаріад і нікітіад нібито вирішено повернутися до Леніна: газета "Правда" в передовій від 5 вересня 1965 року закликає, словами Леніна, до "неустанной борьбы с антисемитизмом". Що ж, добре, що хоч пізно це сказано, але ж могло бути набагато раніше. Сказано і... підшито газету. А коли ж і як почнеться "неустанная борьба"?

6. Російський шовінізм як ультрацентралізм.

Ще не так давно, в останні роки Хрущова, точилися жваві балачки про те, що національні республіки в нинішній формі вже багато в чому пережили себе і час переглянути їхній статус у бік дальшого злиття. Ці неофіційні розмови пов’язувалися з постановкою питання про нову конституцію, їхній відгомін чутно було, наприклад, на сторінках юридичної преси. Тим часом на практиці робилося більше. Наприклад, економічне районування встановлювалося, не зважаючи на межі національних республік. Були запроваджені міжреспубліканські раднаргоспи, які, по суті, зробили фіктивною суверенність, зокрема, середньоазіатських республік. Поговорювали й про дальші "переділи" та "об’єднання". Все це відбивало загальну тенденцію до ще більшого, вже не тільки фактичного, а й формального нехтування суверенністю й економічно-географічною та політично-юридичною цілісністю національних республік. Тепер наступ на рештки економічної суверенності та інших прав республік ведеться в замаскованій формі боротьби проти т. зв. "местничества", в формі "теорій" про те, що кордони між республіками втратили своє значення і т. д. і т. п.

І подібні заходи, і подібні тенденції — явище не нове. Від них застерігав В. І. Ленін ще на зорі радянської влади, їх засуджувала партія в своїх постановах у двадцяті роки, в часи ленінської національної політики.

Ось одна з таких постанов:

"Одним из ярких выражений наследства старого следует считать тот факт, что Союз республик расценивается значительной частью советских чиновников в центре и на местах не как союз разных государственных единиц, призванный обеспечить свободное развитие национальных республик, а как шаг к ликвидации этих республик, как начало образования так называемого "единого-неделимого "...

"Осуждая такое понимание, как антипролетарское и реакционное, и провозглашая абсолютную необходимость существования и дальнейшего развития национальных республик, Съезд призывает членов партии зорко следить за тем, чтобы объединение республик и слияние комиссариатов не было использовано шовинистически настроенными советскими чиновниками как прикрытие их попыток игнорировать хозяйственные и культурные нужды национальных республик. Слияние комиссариатов есть экзамен советскому аппарату: если бы этот опыт получил на практике великодержавническое направление, то партия была бы вынуждена принять против такого извращения самые решительные меры вплоть до постановки вопроса о пересмотре слияния некоторых комиссариатов" ¹¹⁵ .

Необхідно також, щоб:

"были предоставлены республикам доста то чно широкие финансовые и, в частности, бюджетные права, обеспечивающие возможность проявления их собственной государственно-административной, культурной и хозяйственной инициативы" ¹¹⁶ .

На цьому ж XII з’їзді РКП(б) постійно підкреслювалася важливість для правильного розв’язання національного будівництва — важливість забезпечення за національними республіками широких господарських прав і можливостей, економічно-господарської суверенності.

Ось, наприклад, уривок з виступу грузинського делегата Мдівані:

"Мы, товарищи, утверждаем, что национальный вопрос вовсе не состоит в том, как это часто, к сожалению, в высшей степени многие авторитетные товарищи понимают, в вопросе об языке или о культурной и национальной автономии.

Для Советской власти, для коммунистов, для марксистов прежде всего хозяйственная деятельность есть все и все определяет.

Мы утверждаем, что хозяйственный момент никоим образом не должен быть исключен из национальной проблемы. Напротив, этот хозяйственный момент должен наполнять эту национальную проблему, иначе нам особенно незачем изучать этот язык, если ему особого хода не будет, нечего эту национальную культуру создавать, если не будет для нее экономической базы. Вот самое главное, что мы должны усвоить и твердо установить здесь. Можно говорить о максимуме и минимуме этой хозяйственной деятельности, которую можно предоставить отдельным национальностям, но прежде всего твердо надо установить здесь, что хозяйственный момент в области разрешения национального вопроса есть первый вопрос. Из него надо исходить, а все остальное приложится" ¹¹⁷.

¹¹⁵ "XII съезд РКП(б)...". с. 648.

¹¹⁶ Там само, с. 601.

¹¹⁷ Там само, с. 455 — 456.

Такі думки висловлювалися і такі рішення приймалися під впливом ідей, розвинених Леніним в його останніх виступах, листах і вказівках. В. І. Ленін вважав надмірну й необмежену централізацію, централізацію "во что бы то ни стало" і "несмотря ни на что" дуже шкідливою і небезпечною для справи комуністично-національного будівництва, одним з найреальніших виявів російського великодержавництва.

Ленін завжди підкреслював, що централізація і об’єднання не абсолют, що вони потрібні не самі по собі, а лише як взаємодопомога перед лицем капіталістичного оточення і що допустимі лише в тій мірі, в якій не ущемлюють суверенності і самостійності республік і республіканських органів (їхніх "отдельных наркоматов"), а в іншому pазі "централізацією" і "об’єднанням" слід поступитися на користь суверенності республік.

"... Не слід зарікатися наперед ні в якому разі від того, щоб в результаті всієї цієї роботи повернутися на наступному з’їзді Рад назад тобто залишити Союз Радянських Соціалістичних Республік тільки у відношенні військовому і дипломатичному, а в усіх інших відношеннях відновити повну самостійність окремих наркома тів.

Треба мати на увазі, що дроблення наркоматів і неузгодженість між їх роботою у відношенні до Москви та інших центрів можуть бути паралізовані в достатній мірі партійним авторитетом, коли його застосовува тимуть із хоч трохи доста тньою обачністю і безсторонністю; шкода, яка може виникнути для нашої держави через відсутність об’єднаних апаратів національних з апаратом російським, незмірне менша, безконечно менша, ніж та, яка виникає не тільки для нас, а й для всього Інтернаціоналу, для сотень мільйонів народів Азії, що має виступити на історичній авансцені в найближчому майбутньому, слідом за нами. Було б непростимим опортунізмом, коли б ми напередодні цього виступу Сходу і на початку його пробудження підривали свій авторитет серед нього хоча б найменшою грубістю і несправедливістю щодо наших власних інородців. Одна справа необхідність згуртування проти імперіалістів Заходу, які захищають капіталістичний світ... Інша справа, коли ми самі потрапляємо, нехай навіть у дрібницях, в імперіалістичні відносини до гноблених народностей, підриваючи цим повністю всю свою принципіальну щирість, весь свій принципіальний захист боротьби з імперіалізмом. А завтрашній день у всесвітній історії буде саме таким днем, коли остаточно прокинуться пробуджені пригноблені імперіалізмом народи і коли почнеться рішучий довгий і тяжкий бій за їх визволення" ¹¹⁸.

¹¹⁸ Ленін В. І. Повн. зібр. тв.. т. 45, с. 344 — 345.

Цими чіткими й ясними ленінськими вказівками знехтувано і взято курс на цілковите й автоматичне підпорядкування республік центру, на фактичну ліквідацію суверенності республік. Хто тепер наважиться поставити питання так, як ставив його Ленін?

Навіть побіжне спостереження за економікою радянських республік показує, якої шкоди завдає економічний зверхцентралізм, як сковує він існуючі можливості розвитку ряду республік, зокрема України.

Можна аналізувати лише деякі дуже загальні дані, бо докладна економічна статистика у нас чомусь за сімома замками або й взагалі не провадиться. Як можна, приміром, говорити про суверенність України, коли протягом тридцяти років, до 1958 року, в УРСР не обчислювався національний прибуток та виробництво суспільного продукту, тобто ті показники, без яких не може бути уявлення про економіку країни. Та й не просто обчислювати економічні показники в республіці яка, по суті, не має власної економіки. Так, у 1958 році валова продукція промислових підприємств союзного підпорядкування в СРСР становила 69 % загального випуску валової продукції промисловості, а капітальні вкладення по підприємствах і організаціях, підпорядкованих Радам міністрів окремих республік, становили всього 3% ¹¹⁹. Воістину "суверенні" уряди в республіках: без рідної мови в установах, без міжнародних контактів та ще й без права втручання в економіку на власній території!

¹¹⁹ Академія наук УРСР, Інститут економіки, "Національний доход Української РСР в період розгорнутого будівництва комунізму", ред. О. О. Нестеренко, К.. 1963, табл. 33. с. 151; також с. 153. Дальші дані взято з того ж видання.

Становище змінилося із введенням раднаргоспів. Так, в УРСР 97 % промисловості були підпорядковані республіканському урядові. Тоді багато й гарно говорилося про розширення прав союзних республік. Раднаргоспи себе не виправдали. Логічно було б підпорядкувати промисловість безпосередньо республіканським міністерствам, водночас значно розширивши права підприємств і промислових об’єднань. Адже на місцях краще видно всі приховані можливості: запаси сировини, резерви робочої сили тощо. У Москві ж можна було б створити не "повелевающие", а консультативно-коригуючі міжреспубліканські органи.

Зробили інакше, за схемою: підприємство — Москва. Трохи розширивши права керівників підприємств, повернулися у вирішальних галузях промисловості до системи всесоюзних і союзно-респуліканських міністерств і комітетів. Про різке звуження прав союзних республік при цьому ніхто не говорив.

Що несе з собою для України ультрацентралізм, обчислити в подробицях неможливо з причин тієї самої засекреченості або занехаяності обліку. До таких білих плям належить кількість продукції, виробленої на Україні підприємствами союзного підпорядкування; неможливо точно встановити, скільки із відданих у союзний бюджет прибутків республіки (а віддається набагато більше, ніж лишається) через перерозподіл повертається назад, а скільки йде на утримання централізованих установ і закладів та підприємств.

Економісти все ж спробували визначити фінансові взаємини УРСР із союзним бюджетом. Зробивши десятки застережень про приблизність і орієнтовність своїх висновків, попередивши, що прибутки від ряду галузей (наприклад, транспорту) їм не відомі, вони подають такі дані (гадаємо, їм не хотілося малювати становище гіршим для України, ніж воно є насправді, скоріше навпаки):

"У 1960 році загальна сума податку з обороту на території республіки становила 5442 млн. крб. З них надійшло: до державного бюджету України — 1 509,4 млн. крб., або 27,7 %; до союзного бюджету — 3 932,6 млн. крб., або 72,3 %". Але, може, ці надходження повертаються до республіки? Книжка "Національний доход УРСР" ¹²⁰ відповідає на це так. У 1960 році Україна віддала союзному бюджету вже згаданих 3 932,6 млн. крб. та ще інших відрахувань сумою всього 5 288,8 млн., а одержала від союзного бюджету через перерозподіл 1 113,0 млн. Сальдо накористь союзного бюджету 4 175,8 млн. У 1959 році це сальдо було 3 886,7 млн., у 1961 — З 664,8 млн. і т. д. Є ще й додаткові витрати, бо "Україна постачає іншим союзним республікам продукцію, ціни на яку встановлені нижче від вартості".

¹²⁰ Див. прим. 15.

Промисловість України розвивається далеко не тими темпами, якими могла б. За останні десятиліття в РРФСР внаслідок активного стимулювання розвитку промисловості дуже різко збільшилася кількість міського населення, досягнувши на час перепису 1959 року 52 %. А індустріальна Україна мала на той самий час 46 % міського і 54 % сільського населення, тобто міського набагато менше, ніж у розвинених країнах Заходу та в ряді європейських соціалістичних країн. І це в республіці, яку природа щедро наділила ресурсами, необхідними для промислового розвитку!

Питома вага внеску промисловості УРСР у весь національний прибуток Союзу від промисловості на 1960 рік становила 17 %, а в сільськогосподарському прибутку — 22,9 %. Причому сільськогосподарська частка неухильно зростає: в 1961 році вона підвищилася до 25,5 % (тобто Україна дала четверту частину всього прибутку Союзу від сільського господарства).

Із даних про структуру сукупного суспільного продукту, виробленого в УРСР 1960 року, видно, що найпомітніші відхилення від загальносоюзної структури характерні якраз для часток промисловості (5 % у бік зменшення) і сільського господарства (25 % у бік збільшення).

Порівняння структури національного прибутку в Україні та в РРФСР у 1960 році дає таку картину: в Росії промисловість дає 56,7 % всього прибутку республіки, в Україні — 47,9 %, сільське господарство відповідно — 15,9 % у Росії і 26 % в Україні.

Науковці з Інституту економіки АН УРСР у тому самому виданні скромно натякають на потребу "вирівнювання економічного розвитку великих економічних районів країни". Але поки що відставання економіки України консервується. Перспективними планами на 1961 — 1980-ті роки намічено збільшити сукупний продукт всього СРСР приблизно в 5 разів, а суспільний продукт промисловості України — в 4,5 — 5 разів. З доповіді міністра фінансів СРСР на грудневій сесії Верховної Ради дізнаємося, що в 1966 році валова продукція в Україні зросте менше, ніж у будь-якій іншій республіці, — всього на 5,5 % (у РРФСР — на 6,5 %, в Казахській РСР — на 7,2 % і т. д.). ¹²¹

Економічна надцентралізація, котра, як відзначалося вище, спричиняє загальмований або однобічний розвиток ряду областей СРСР, веде за собою великі, часто економічно невиправдані і духовно спустошливі переміщення значних мас населення.

У нас давно і з гордістю говориться про відсутність безробіття. А насправді воно існує, тільки в прихованому вигляді. Таким прихованим безробіттям охоплена, наприклад, вся Західна Україна. Після того, як стільки гучних слів було сказано про розквіт економіки цих областей, на вересневому Пленумі ЦК КПРС О. Косигін констатував, що "значительные резервы рабочей силы имеются в небольших городах, особенно в западных районах Украины, Белоруссии, ряде районов Закавказья..." ¹²². Додамо, що на Західній Україні не лише в містах, а ще більше на селах. Що це за "резервы рабочей силы", як не інша назва великої кількості напівбезробітних, що перебиваються абиякими прибутками або мусять кидати обжиті з діда-прадіда місця і шукати заробітку в кращому разі на півдні України і в Криму, в гіршому — за тисячі кілометрів, в Сибіру і Північному Казахстані, де стимулюється розвиток промисловості (значною мірою українським коштом).

¹²¹ "Правда", 1965, 8 грудня.

¹²² "Правда", 1965. 28 вересня.

Кілька років доводили керівники Львівського раднаргоспу (хоча б своєю національністю далекі від "націоналізму"), який великий економічний ефект дали б на багатих сировиною і енергетичними ресурсами західних землях металургія, машинобудування, легка й харчова промисловість. Та на Західній Україні досі інтенсифікується лище експлуатація надр (добування сірки, вугілля, газу, нафти, калійних солей). Промисловість там нагадує виродка з слоновими ногами, кахетичним тулубом і головою мікроцефала. Тож зрозуміло, чому тисячі українців мусять емігрувати з батьківщини (сьогодні це називається "оргнабір").

Що чекає українців, які їдуть подавати братню допомогу Сибіру, відомо. Це ж не Чехословаччина, де партія приймає рішення виховувати українців, щоб вчили дітей рідної мови. Це ж не Польща, де, крім українських шкіл і гімназій, створені групи вивчення української мови при польських школах, коли дітей не набирається на окремий клас. Це Російська Федерація, яка має суцільні українські райони давнього поселення на Курщині, Воронежчині, на Кубані, Уралі, в Сибіру, на Далекому Сході, яка має тисячі українців на цілині і в сибірських містах — і не має жодної української школи, жодної виданої газети чи книжки, жодної української радіопередачі або культурно-освітньої установи... Отже, людей, що приїхали подавати братню допомогу, чекає денаціоналізація, винародовлення.

Приховане безробіття, що спричиняє еміграцію, характерне і для ряду інших промислово недорозвинених областей України. Порівняйте, наприклад, чисельність населення в містах Чернігівщини — Коропі, Батурині, Новгороді-Сіверському тепер і сто років тому. Тоді було більше...

Еміграція підриває силу нації. Відомий спеціаліст із демографії, доктор економічних наук, проф. Б. Ц. Урланіс пише:

"Прямые потери от эмиграции, составляющие нередко значительную часть естественного прироста, населения страны, дополняются косвенными потерями. Уменьшение численности молодежи отражается не только на процессе воспроизводства населения, но и на всей экономике страны " ¹²³.

¹²³ "Население мира; справочник", ред. Б. Ц. Урланис. Москва, 1965, с. 78.

У доповіді доктора економічних наук В. Бондаренка на загальних зборах Академії наук Української РСР 12 — 14 березня 1965 року наводилися дані про те, що природний приріст українців — один з найнижчих в Європі, що 23 — 24 % українських дівчат по селах не мають змоги одружитися через відплив молоді чоловічої статі.

Як відомо, найважливіші галузі промисловості в СРСР централізовані. Союзні та союзно-республіканські міністерства зовсім нехтують такою важливою справою, як виховання постійних кадрів спеціалістів на терені тієї чи тієї республіки, як на цьому наголошував Ленін (зрештою, це було б і економічно вигідніше). Тому спеціалістів (не лише інженерів, техніків, а й просто кваліфікованих робітників) масово надсилають з Росії в Україну, а українців посилають в інші республіки. Цей прибуваючий російський елемент за нині існуючих в Україні умов — солідна підмога у зростаючій русифікації; зараз він становить уже понад 17 % населення. А українські робітники та інженерно-технічні службовці за межами республіки неодмінно денаціоналізуються.

Візьмімо для прикладу одну з українських великих будов — спорудження Київської ГЕС. Підлягає будова всесоюзному комітетові для спорудження електростанцій (хоч в Україні будується багато малих і великих EEC і ТЕЦ, можна було б мати і своє міністерство). Наприкінці 1963 року, коли кількість робітників на будові майже досягла максимуму, там працювало 70 — 75 % українців, 2 % білорусів, 20 % росіян і по декілька осіб ще кількох національностей. Ще точніші дані маємо по провідному на будові управлінню основних споруд. Українців там працювало 446 (73,6 %), росіян — 127 (близько 21 %), білорусів — 16 чоловік, поляків — 6, латишів — 3, грузин — 2, болгар — 2, чувашів, євреїв, циган та гагаузів — по одному.

Здається, EEC споруджують в основному українці. Зате майже всі командні пости на будові (начальник будівництва, головний інженер, начальники більшості відділів і управлінь) обіймають росіяни. Вони становлять більшість і серед рядового інженерно-технічного персоналу. Серед робітників-росіян значно вищий процент має високу кваліфікацію, ніж серед українців. Багато останніх було скорочено, коли будова згорталася. Із 127 робітників-росіян управління основних споруд тільки 11 — уродженці України, решта прибули з Росії.

Зате на будовах Сибіру, зокрема на Братській EEC, працювало не тільки робітниками, а й майстрами, виконробами, начальниками дільниць і управлінь дуже багато українців.

Що дає такий "обмін кадрами" на Київській EEC? Коли керівники, висококваліфіковані робітники не розуміють української мови, не відчувають в ній жодної потреби ("зачем она нам, мы сегодня здесь, а завтра где-нибудь в Прибалтике или Азербайджане"), а то ще й глузують з "хохлацкого языка" (не кажучи вже про те, що тут, як і скрізь в Україні, вся ділова і технічна документація виключно російська), — мимоволі відпадає охота в українського робітника користуватися рідною мовою десь поза межами власної квартири чи кімнати в бараці. Ота привілейована 20-відсоткова група владно нав’язує свою мову всій решті, тому денна, вечірня, очно-заочна школи тут російські дитячий садок і ясла — російські, зрусифіковані всі заклади культурного та побутового обслуговування (крім багатотиражки, яка виходить мізерним тиражем на якомусь суржику).

Така антиленінська політика — справа не короткозорих господарників. Вона санкціонується згори, теоретично обґрунтовується. "Правда" 5 вересня 1965 року у передовій статті "Ленінська дружба народів" пише досить прозоро (незважаючи на димову завісу фразеології); "Растущие масштабы коммунистического строительства требуют постоянного обмена кадрами между народами. Поэтому недопустимы какие-либо проявления национальной обособленности в воспитании и использовании работников различных национальностей в союзных советских республиках". Під "работниками различных национальностей", як показує наведений вище приклад, маються на увазі передусім росіяни, а "проявления национальной обособленности" — рідна мова тієї чи тієї "суверенної" республіки. Це вже щось діаметрально протилежне ленінським настановам на дбайливе вирощування національних кадрів у республіках, зокрема на поступову українізацію всього державного і господарського апарату в УРСР.

Здорово ж ми виконуємо ленінські заповіти, коли на сорок дев’ятому році Радянської влади республіка з 45-мільйонним населенням, з численними вузами, технікумами, науково-дослідними інститутами неспроможна забезпечити себе національними кадрами...

На підсумок цієї розмови про російський великодержавний шовінізм за радянських умов, у "комуністичних" формах, — наведемо, задля остаточного уяснення, ту характеристику, яку дав йому Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України в своїх тезах 1927 року.

«XII з’їзд нашої партії в квітні 1923 р. встановив, що головна перешкода до розв ‘язання національного питання та усунення національної нерівності полягає в пережитках російського шовінізму.» (отже, підкреслюємо: поки існує російський шовінізм, національної рівності немає. — І. Дз.).

Соціальне коріння російського шовінізму на Україні вросло в гущу російського міщанства (буржуазія) та в інтеліґентсько-спецівське прошарування. При цім треба підкреслити, що російський шовінізм на Україні має могутню підтримку в масах російського міщанства за межами України. За його спиною старі, далеко ще не вижиті, забобони відносно "української говірки", відносно переваги російської культури і т.д. ...

Тисячами ниток шовіністично настроєні робітники нашого радянського апарату зв’язані із спеціалістами, що обслуговують союзні апарати, та досі скрізь і всюди конче потрібну для справи пролетаріату і пролетарської революції централізацію силкуються використати для боротьби з економічним та культурним розвитком національних республік. З великодержавним і бюрократичним шовінізмом, що під його вилив підпадають іноді й члени партії, партія провадитиме рішучу боротьбу. Поруч із впливом російської міщанської, великодержавної стихії на робітників і навіть на членів партії ми маємо досі досить широко поширений як серед пролетаріату, так і серед партійців російського походження свого роду національний нігілізм, байдуже, а іноді і зневажливе ставлення до національного питання, прикривання фразами про інтернаціоналізм.

Партія зобов’язана вести рішучу боротьбу як у своїх власних лавах, так і в пролетарських масах з за бобонями російської та русифікованої частини пролетаріяту, з перекручуванням інтернаціоналізму, з псевдоінтернаціоналізмом, русотяпством, шовінізмом. Партія повинна викривати перед пролетаріятом усю реакційність російського шовінізму, розкриваючи його коріння, історичне походження тощо" ¹²⁴ .

¹²⁴ "Шляхи розвитку української пролетарської літератури", с. 343.

Неважко побачити, що ця характеристика залишається в силі і тепер, що поставлені тут завдання не були виконані, що цей документ, як і багато інших аналогічних, був тихенько "похований" і що накреслена тут ленінська політика була тихенько, по-шахрайському ревізована і підмінена протилежною.

Попередня     Головна     Наступна