Попередня     Головна     Наступна

XI. РУСИФІКАЦІЯ ІНШИХ НАРОДІВ ТА ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СУПЕРЕЧАТЬ ІНТЕРЕСАМ САМОГО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ

Неужели вам не приходило на мысль, читая Пушкина, Лермонтова, Гоголя, что, кроме официальной, правительственной России, есть другая?" — писав колись Герцен ¹⁷⁵. Сьогодні з цим питанням доводиться звертатися до тих, хто освячує рангом офіційної теорії зловісну тезу про спадковість СРСР щодо Російської імперії, хто хоче, щоб цю імперію, цю тюрму народів вважали своїм спільним історичним "отечеством" всі її жертви і в’язні — загарбані й обдурені нею народи, хто освячує "возз’єднання", "приєднання", "территориальные приращения" і т. п. речі, роблені "официальной, правительственной Россией", — і "забуває", що "другая" Росія до цього непричетна, що вона всьому цьому протистояла і вимагала від цього відмовитися. Дивна річ: новітні

¹⁷⁵ Герцен А. И. Россия и Польша, кн. "Колокол; избранные статьи А. И. Герцена". Женева, 1887. с. 91.

Хто сьогодні наважиться сказати про колонізацію Кавказу, про кров, злочини, сльози і помсту ту правду, яку сказав Лєрмонтов?

Хто сьогодні наважиться сказати про Мазепу та Войнаровського ту правду, яку сказав Рилєєв? Або хоча б те, що сказав Пушкін у "Полтаві"? Сьогодні ми повинні бубоніти те, що впродовж двохсот років товкла церква з наказу Петра І: "проклятство и анафему не точию сугубо и трегубо, но и многогубо".

Хто стане трактувати історію України так, як трактували її І. Г. Прижов або О. Герцен?

Хто розкаже про колонізацію Башкирії те, що розказав Аксаковстарший (С. Т. Аксаков)?

Хто повторить те, що говорили Герцен і Бакунін про політику Росії щодо України, або хоча б те, що А. Луначарський говорив про Т. Г. Шевченка?

Хто сьогодні вголос на всю Україну повторить слова Тургенєва: "Якби я був українцем, я б особисту байдужість до своєї народності вважав за злочин, я б не схотів бути росіянином"?

Хто здатний сьогодні написати про могилу Шевченка те, що написав Златовратський?

Цей ряд риторичних запитань можна було б продовжувати без кінця-краю. Уже з одного цього видно, як ідейно і морально обкрадає, який "нравственный урон" несе сучасній російській інтелігенції, сучасній молоді необхідність пристосовувати розуміння минулого до фальшиво витлумачених сьогоднішніх потреб.

Невже ви справді не помічаєте трагічної втрати тих цінностей і понять, тих висот совісті й почуття правди та відповідальності, того етичного потенціалу, які були виборені поколіннями революційної російської інтелігенції серед гіпнотичного мороку офіційного фарисейства? Хіба це не страшно, що слова того, хто, за кваліфікацією Леніна, один зберіг честь російської інтелігенції, хто був совістю Росії, — слова Герцена сьогодні нічого не означають і ні до чого не зобов’язують?!

"Мы не верим ни в благосостояние, ни в прочность чудовищных империй, нам ненужно столько земли, чтоб любить родину. Желание географических расширений принадлежит к росту народов, и если оно переживает ребячество, то это свидетельствует только о неспособности такого народа к совершеннолетию. Все неразвитое — орган ческая пластика, начальное искусство — бросается на количествен ную категорию, все неразумное опирается на силу кулака...

Целость агломерата, хранение его наростов, отстаивание на сильно проглоченных кусков, которых желудок не переваривает, все это постороннее судьбам народа, враждебное им. Во имя сильной несокрушимой империи народ был раздавлен, обобран, во имя ее держалось крепостное право, чиновничество, рекрутчина. И это не все Отнимая все гражданские права у простого человека, у этого круглого раба, поддерживали в нем кичливую мысль о непобедимости российской империи, в силу которой у него развилось вместе с высокомерием относительно иностранцев смиреннейшее раболепие перед непобедимыми своими властями" ¹⁷⁶ .

¹⁷⁶ Герцен А. И. "Колокол" и "День". (Письмо к г. Касьянову). "Колокол", Лондон, 1863, с. 1375.

Що лишилося у нас сьогодні від такого розуміння Російської імперії, від такого розуміння минулого?

А без благородства в судженні про минуле чи можливе благородство в судженні про сучасне?

От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з "успіхів" русифікації, з того, що, мовляв, понад десять мільйонів неросіян у Союзі, за останнім переписом, назвали "рідною" російську мову і зреклися своєї мови. І ставимо це в заслугу "великому и могучему русскому языку", забуваючи, що тургенєвський гімн рідній мові породжений прямо протилежним настроєм, що Тургенєв нікого не хотів русифікувати, що всі великі росіяни вбачали велич і красу своєї мови зовсім не в її нібито здатності витісняти й заміняти собою інші і славили її лише тоді й остільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поширення її на інших. Коли йшлося про останнє, про русифікацію, — істинна любов до великої своєї мови диктувала їм гіркі слова про неї:

"Признаєм же раз и навсегда за непреложную истину, что никого не надобно ни русифицировать, ни полонизировать...

С какой стати украинец, напр., променяет свою простодушную речь — ту, на которой он говорил на свободных радах, ту, на которой сохранена в его песнях вся история, — на язык предательского правительства, постоянно обманывавшего Малороссию, на язык той преступной женщины, которая одной рукой вооружала гайдамаков, другой подписывая указы об укреплении казаков за своими наложниками?

Разве великорусский язык не является на западе России (тобто на конізованих польських та українських землях. — І. Дз.) языком ннколаевским... Пусть язык наш смоет прежде следы подобострастия, рабства, подлых оборотов, вахмистерской и барской наглости — и тогда уже начнет поучать ближних " ¹⁷⁷.

¹⁷⁷ Герцен А. И. По поводу письма из Волыни, "Колокол". Лондон. 1861. № 116, с. 966.

Оце слова людини, яка любила рідну російську мову і цінувала її велич. А ті, хто насаджував її серед "інородців" і запевняв, що тільки вона принесе їм цивілізацію, то не були лицарі російської мови, то були "пси-рицарі" мови миколаївської. Так само ті, хто сьогодні радіє з десяти мільйонів (насправді більше) русифікованих, з масового переведення національних шкіл з рідної на російську мову викладання із зникнення цілих національностей (див. нижче), — то не лицарі російської мови і російської культури, то її нахлібники й недруги, то хрестоносці бюрократичного косноязичія і підлоязичія.

Навпаки, істинні робітники на ниві російської мови та культури чимдалі більше тривожаться тим, що мовно-національна деморалізація інших народів по-своєму відбивається (і не може не відбитися) на російському народові. Глибока тривога за поступову "денаціоналізацію й бюрократизацію" російської мови відчувається в ряді принципових статей Л. Леонова, К. Паустовського, К. Чуковського та ін. Широкий відгук викликали благородні виступи В. Солоухіна проти русифікаторського "усердия" деяких "обрусевших инородцев, пересаливающих по части истинно русского настроения" (В. І. Ленін) та з приводу виродження народних звичаїв, побутової народної культури в Росії... Сьогодні ще не всім росіянам, російським інтелігентам зокрема, зрозуміла їхня тривога, але чимдалі більше голосів приєднується до них, — чимдалі більше росіян бачитиме, яка загроза нависає над їхньою національною мовою, культурою внаслідок її розчинення в різнорідних хаотичних домішках.

Ще Потебня справедливо сказав про те, що нація, яка асимілює десятки інших націй, перестає бути сама собою і накличе й на себе "мерзость запустения". Перші ознаки її можна бачити вже сьогодні, скажімо, в тій всесоюзній безнаціональній банальності, з міщансько-канцелярійним цинізмом і воляпюком, яка значною мірою заповнює сучасну естраду, телебачення, художню самодіяльність тощо в усіх Республіках і дедалі ширше наступає на всі сфери культури.

Але це ще не єдине лихо. Є ще й друге, не менше. Щоб десятки націй СРСР "добровольно" відмовлялися від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато, непомірно багато неправди й несправедливості (бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка такого питання, такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народам відмовлятися від своєї мови, від своєї національності... Для чого? З якої речі? Кому і що це дає?). Потрібно багато несправедливості й неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму-ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах, щодо цінностей людської культури, щодо наших потреб на майбутнє... Чи багаж цієї неправди й несправедливості не ляже надто гноблячим тягарем на плечі майбутніх поколінь? Чи при цьому можливе буде створення тієї високолюдяної й високоморальної атмосфери, з якою тільки й пов’язується в наших поглядах комунізм? Чи до правди можна прийти через кривду? Це питання, які однаковою мірою зачіпають майбутнє всіх народів СРСР.

Попередня     Головна     Наступна